Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

пору на канатну колію. Сьогодні уночі вона курсує до першої. Я прийду по вас, – Ґольманн розсміявся. – На майбутнє я буду знову найслухнянішим і найобережнішим мешканцем «Белла Віста». Сьогодні святкуємо.

– Що святкуємо?

– Що-небудь. Що є повня. Що приїхав «Джузеппе». Що ще ми живемо. Що прощаємось.

– Що завтра знову станемо ідеальними пацієнтами?

– І це також. Я прийду до вас. Ви ж не забули, що таке костюмована забава?

Ґольманн зачинив за собою двері. Завтра. Завтра – але що з ним раптом сталося? То було інше майбутнє, ніж вчорашнє майбутнє і все попереднє майбутнє. Завтра ввечері Клерфе вже не буде й санаторна рутина сповиє все, як мокрий сніг, що його приносить хворий вітер, м’який і лагідний, покриваючи все, повільно притлумлюючи та душачи. «Не мене! – подумала вона. – Не мене!»

Хата рятувальників містилася високо над селом, і раз на місяць, коли була повня, залишалася відкритою упродовж усієї ночі для учасників з’їзду лещетарів зі смолоскипами. «Палас Готель» посилав з цією метою на гору циганську капелу, двох скрипалів і цимбаліста. Піаніно там не було.

Гості приходили у вбраннях лещетарів або в костюмах. Чарльз Ней і Ґольманн про людське око приклеїли собі вуса. Чарльз Ней був у вечірньому костюмі, в якому досі ніколи не мав оказії покрасуватися. Марія Савіні вбрала іспанські коронки й вуаль. Долорес Пальмер вдягла китайську сукню, а Ліліан Дюнкерк – світло-голубі штани й короткий кожушок. Хата була переповнена. Клерфе вдалося зарезервувати столик під вікном, бо старший офіціант був завзятим вболівальником автоперегонів.

Ліліан була дуже схвильована і вдивлялася в драматичну ніч за вікном. Десь понад горами шаленіла буря, місяць виринав із-за обтріпаних хмар і ховався в них знову, а їхні тіні оживляли білі схили, наче то гігантські темні фламінго з могутніми крилами летіли понад світом.

У коминку палахкотів вогонь. З напоїв були пунш і вино.

– Що будете пити? – запитав Клерфе. – Пунш і глінтвейн подають відразу, але якщо ми захочемо, офіціант має для нас у запасі трохи горілки та коньяку. Я пополудні дозволив йому проїхатися селом на «Джузеппе». Залив мастилом дві свічки й не тямився від щастя. Маєте охоту на коньяк? Я пропоную глінтвейн.

– Добре, – сказала Ліліан, – хай буде. Коли ви завтра їдете?

– На світанку.

– Куди?

– До Парижа. Поїдете зі мною?

– Так, – відказала Ліліан.

Клерфе розсміявся, не вірячи їй.

– Добре. Але ви не зможете взяти багато багажу. «Джузеппе» до цього не пристосований.

– Я потребую небагато. Де ми зупинимося на перших порах?

– Спочатку виїдемо зі снігів, які ви так ненавидите. Не дуже далеко. Через гори до Тічино. Над Лаґо Маджоре. Там уже весна.

– А потім?

– До Женеви.

– А потім?

– До Парижа.

– Хіба не можна відразу поїхати до Парижа?

– Тоді б ми мусили вирушити вже сьогодні вночі. Це трохи задалеко як на один день.

– А з Лаґо Маджоре можна доїхати за день?

Клерфе придивився до неї уважніше. Він досі вважав усе забавою, але як на забаву випитувала його надто докладно.

– За день можна доїхати, – сказав він. – Але навіщо? Невже ви не хочете побачити нарцисові луги навколо Женеви? Їх усі хочуть побачити.

– Я можу їх побачити з вікна авта.

На терасі запалили штучні вогні. Феєрверки злітали в повітря, вогняні колеса крутилися, сиплячи іскрами, а потім прийшла черга на червоні ракети, які злітали стрімко, і, коли глядачі вже думали, що в процесі самотнього польоту вони вичерпали свою енергію, вони раптом розбризкувалися на золоті, зелені та голубі снопи й опадали на землю сотнями іскор.

– О Господи! – шепнув раптом Ґольманн. – Далай-лама!

– Де?

– У дверях. Щойно прийшов.

І справді, біля входу стояв професор, блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті. Хтось начепив йому на голову паперову шапку. Він скинув її одним рухом і почав протискатися до столика біля дверей.

– Хто б подумав? – сказав Ґольманн. – Що тепер робити?

– Просто нічого, – мовила Ліліан.

– Може, нам краще обережно змішатися з натовпом і зникнути?

– Ні.

– Він вас не розпізнає, Ґольманне, – промовила Долорес Пальмер, – з цими вусами.

– Але вас! І Ліліан. Особливо Ліліан.

– Можемо сісти так, щоб він не бачив наших облич, – запропонував Чарльз Ней, підводячись.

Долорес помінялася з ним місцями, а Марія Савіні сіла на стілець Ґольманна. Клерфе усміхнувся і весело зиркнув на Ліліан, чи не хоче й вона помінятися з ним місцями. Але вона похитала головою.

– Може б, ви пересіли, Ліліан? – спитав Чарльз. – Інакше він упізнає вас і завтра буде великий скандал. Ми й так уже в цьому місяці маємо чимало на совісті.

Ліліан бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима, що піднімалося понад столиками, наче місяць, і зникало в юрбі, а потім знову з’являлося, як і його партнер у небі між хмарами.

– Ні, – відказала вона. – Я зостануся тут.

Лещетарі збиралися виходити.

– Ви з ними не збираєтеся з’їхати? – запитала Долорес у Клерфе, що був у вбранні лещетаря.

– І не думаю. Для мене це надто небезпечно.

Долорес вибухнула сміхом.

– Він має рацію, – сказав Ґольманн. – Те, чого ти не опанував досконало, завжди небезпечне.

– А якщо опанував? – запитала Ліліан.

– Тоді ще небезпечніше, – відповів Клерфе. – Бо людина стає легковажною.

Вони вийшли з хати, щоб подивитися, як будуть з’їжджати лещетарі. Ґольманн, Чарльз Ней, Марія Савіні й Долорес прослизнули, скориставшись метушнею, коли всі рушили до виходу. Ліліан прочимчикувала без поспіху з Клерфе перед носом професора.

Протоптаною в снігу стежкою вони підійшли до місця старту. Смолоскипи кидали відблиски на сніг і обличчя людей. Перші лещетарі, тримаючи високо смолоскипи, рушили додолу освітленим схилом і зникли за стрімкими закрутами. Ліліан дивилася, як вони кидаються вниз, мовби кидалися в обійми життя, наче ракети, які осягнувши найвищої точки свого польоту, падали знову на землю у вигляді зіркового дощу.

– Коли завтра вирушаємо? – поцікавилася вона у Клерфе.

– Коли захочете, – відказав той. – О будь-якій порі. Можливо, після сутінків. Можливо, раніше або пізніше, якщо ви не будете готові.

– Не обов’язково. Я вмію швидко пакуватися. Коли ви думаєте виїхати?

– Близько четвертої.

– Я можу бути готова о четвертій.

– Добре. Я приїду по вас.

– Ви не мусите про мене піклуватися, – сказала Ліліан. – Можете мене висадити в Парижі. Просто я поїду з вами як… – шукала вона в пам’яті відповідне слово.

– …Як хтось, хто подорожує автостопом? – запитав Клерфе.

– Так, саме так.

Ліліан, відчуваючи трем, стежила за Клерфе, але він ні про що більше не питав. «Я не мушу йому нічого пояснювати, – подумала. – Просто нехай мені вірить. Те, що для мене є життєвим