Читати книгу - "Казки народів світу"

воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческу: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу дорогу.

— Та що ж, — відказує їй Франческо, — недаром прислів’я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.

Смерть зареготала — немов залізяччя іржаве заскреготало.

— Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.

І Смерть потяглася до Франческа своїми кістлявими руками. А Франческо враз як крикне:

— Смерть — у торбу!

І Смерть тільки заторохтіла під зав’язкою!

Франческо завдав торбу на плечі й рушив, куди йому було треба.

А йшов він до Кренського озера.

От приходить на берег, випустив Смерть із торби й каже їй:

— Шкода мені тебе, стара! Кістки твої, напевне, болять незгірш за мої. Але тут травиця м’якенька, — сядь собі й спочинь, поки я скінчу свої справи.

Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набік і сіла, крекчучи, неподалік під деревом.

Франческо ж підійшов до берега й гукнув:

— Феє Кренського озера, покажись мені ще раз!

І фея вмить з’явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як і колись, багато років тому, коли Франческо сам був молодий.

— Ти мене кликав? — приязно запитала вона.

— Я хочу розповісти, як я скористався твоїми дарунками.

— Не розповідай, не треба, — відказала фея. — Я добре все знаю.

— Я користався твоїми дарунками, як міг, — сказав Франческо. — Але настав час повернути їх тобі. Бачиш, он під деревом чигає на мене Смерть?

— Слухай, — сказала тоді фея. — Чи знаєш ти, що чарівна торба і чарівний кий самі собою нічого не важать? Але багато важать вони в руках тієї людини, яка володіє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось інших вони могли б накоїти хтозна-якого лиха. Проте феї не беруть назад своїх дарунків. Розведи багаття і спали торбу й кия. Прощавай, Франческу!

Фея поцілувала діда й щезла, мов розтанула в повітрі. А Франческо назбирав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера. Коли все запалахкотіло, він сів ближче до багаття, простяг до вогню захололі руки й глибоко замислився.

Настала ніч, а він усе сидів, і Смерть не наважувалася до нього підступити, поки, врешті, знемоглася й запала в сон.

У цю мить прокукурікав півень. Незабаром настав новий день.

Велика тиша залягла над Кренським озером. І не було на його березі Смерті. Усе лишилося так само, як і перед тим. Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.

ТРИ ПОМАРАНЧІ

Італійська народна казка

Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданців. Тільки не мали король з королевою дітей. От якось король і каже:

— Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік.

— А я наказала б поставити поряд з вашим другий водограй, — мовила королева, — і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина.

Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик. Щасливі батько з матір’ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього — ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королівський син, то нижче били водограї.

Наприкінці сьомого року обидва водограї вже зовсім не били, з них лише поволі капали сік та олія.

І трапилося так, що саме тоді вийшов на площу перед палацом пограти в кеглі малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзі вибирала губкою з кам’яного ложа водограю то сік, то олію і видушувала губку то в один, то в другий глек. Коли обидва глеки були майже повні, королевичева кругла куля влучила не в кеглі, а в бабусині глеки! Удар був такий міцний, що від глеків на всі боки полетіли черепки. Тієї ж миті обидва водограї й висохли, бо королевичеві саме виповнилося сім років!

Бабуся посварилася на хлопця карлючкуватим пальцем і сказала:

— Слухай-но, королівський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобі тричі по сім, на тебе нападе нездоланна нудьга. І буде вона тебе мордувати, доки ти знайдеш дерево з трьома помаранчами. Якщо тобі поталанить знайти це дерево й зірвати три помаранчі, тобі дуже захочеться пити. Тоді й побачимо, що буде далі.

Сказавши це, бабуся засміялась і пішла собі.

Тим часом королевич далі грався в кеглі і за яких півгодини забув і про бабусю, і про її розтрощені глеки та грізне закляття.

Згадав він про те закляття аж тоді, як минуло йому рівно тричі по сім — двадцять один рік. Бо саме того дня його змогла така нудьга, що ні ловецькі розваги, ні бучні бали — ніщо не могло її розвіяти.

— Де мені знайти три помаранчі? — одно казав він.

Почули це його батько-король і мати-королева й насипали перед королевичем цілу гору золотавих помаранчів. Та королевич тільки хитав головою:

— Ні, це не ті помаранчі,— казав він. — А які ті, що мені треба, то я й сам не знаю. Осідлайте мені коня, поїду я їх шукати.

Підвели йому коня, він скочив у сідло й поїхав.

Довгенько він їздив усіма шляхами, але так і не знайшов, чого шукав. Тоді звернув коня й поїхав навпростець до річечки. Під’їжджає, коли чує тонесенький голосок:

— Агей, королівський сину, обережно, щоб твій кінь часом не розтоптав моєї хатки!

Озирнувся королевич навкруги — ніде нікого. Тоді глянув він коневі під копита, аж там у траві лежить шкаралупка від яйця. Зіскочив тоді королевич з коня, придивився, а в тій шкаралупці фея! Усміхнулася вона юнакові та й каже:

— Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив.

Як почув це королевич, зняв свій перстень з ясним самоцвітом та й надяг його на фею замість пояса. Поглянула на себе фея, засміялася на радощах та й каже:

— Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять