Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

ви не робите нічого, тільки все заперечуєте. Тепер слухайте сюди. Учора перед сном я читала журнал. Перед тим як вимкнути світло, я поклала цей журнал на маленький ящичок на підлозі біля вікна. У вас є такий?

Усі запевнили її, що так.

— Тоді дуже добре. Провідник зазирнув під полицю біля дверей, а потім зайшов і зачинив двері між мною і сусіднім купе, але він жодного разу не підходив до вікна. А сьогодні вранці цей ґудзик лежав просто на журналі. Я хотіла би знати, як ви це назвете?

— Це, мадам, я називаю докази, — сказав Пуаро.

Відповідь, здавалося, задовольнила леді.

— Я зліша за шершня, коли мені не вірять, — пояснила вона.

— Ви надали нам дуже цікаві та цінні докази, — заспокійливо сказав Пуаро. — Тепер можу я поставити вам кілька запитань?

— Так, звісно.

— Як так сталося, що ви побоювалися цього Ретчетта, однак не замкнули дверей між купе?

— Я замкнула, — швидко відповіла місіс Габбард.

— Замкнули?

— Ну, власне кажучи, я запитала ту шведку, — приємна людина — чи вони замкнені, і вона відповіла, що так.

— А чому ви самі не могли перевірити?

— Бо я лежала в ліжку, і моя сумка висіла на дверній ручці.

— Коли саме ви попросили її це зробити?

— Дозвольте подумати. Мабуть, це було о пів на одинадцяту чи за чверть. Вона прийшла запитати, чи в мене нема аспірину. Я пояснила їй, де він є, і вона сама його взяла з валізи.

— Ви ж самі були вже в ліжку?

— Так.

Вона раптом засміялася.

— Бідненька, вона була спантеличена. Розумієте, вона помилково відчинила двері в сусіднє купе.

— Те, що містера Ретчетта?

— Так. Ви знаєте, як складно йти вздовж потяга, коли всі двері зачинені. Вона помилково їх відчинила. Вона була дуже цим засмучена. Він засміявся, і я уявляю, що він міг сказати, щось не зовсім приємне. Бідолашна, вона вся аж тремтіла. «О! Я помилилася», — сказала вона. «Мені соромно так помилитися. Нехороший чоловік, — сказала вона. — Він сказав, що я занадто стара».

Доктор Константін хмикнув, і місіс Габбард мало не заморозила його своїм поглядом.

— Він не був хорошою людиною, — сказала вона, — таке сказати леді. Це неправильно — сміятися над таким.

Доктор Константін негайно вибачився.

— Після цього ви чули шум із купе містера Ретчетта? — запитав Пуаро.

— Ну, не зовсім.

— Мадам, що ви хочете цим сказати?

— Ну… — Вона помовчала. — Він хропів.

— А! Він хропів, так?

— Страшенно. Напередодні ввечері він зовсім не дав мені заснути.

— А ви не чули, як він хропів, коли запанікували через чоловіка, який був у вашому купе?

— Ну, містере Пуаро, як я могла це чути? Він же був мертвий.

— Ах, так, справді, — сказав Пуаро. Він був спантеличений.

— Місіс Габбард, ви пам’ятаєте справу про викрадення у сім’ї Армстронґів? — спитав він.

— Так, звичайно я пам’ятаю. І як цей негідник утік, його відпустили! Господи, мені б хотілося дотягнутися до нього власними руками.

— Він не втік. Він мертвий. Він помер минулої ночі.

— Ви ж не маєте на увазі? — від збудження місіс Габбард аж підвелася зі стільця.

— Так, саме це я і маю на увазі. Це був Ретчетт.

— Ого! Ого, тільки подумати! Я мушу написати все доньці. А хіба я вам не казала вчора ввечері, що в того чоловіка зле обличчя? Бачите, я мала рацію. Моя донька завжди каже: «Коли в мами передчуття, можна закладатися, що так воно і є».

— Місіс Габбард, ви були знайомі з родиною Армстронґ?

— Ні. У них було дуже замкнуте коло спілкування. Але я завжди чула, що місіс Армстронґ абсолютно чарівна жінка, і чоловік її обожнював.

— Гаразд, місіс Габбард, ви дуже нам допомогли. Можливо, ви дасте нам своє повне ім’я?

— Ну, звичайно. Керолайн Марта Габбард.

— Напишіть, будь ласка, свою адресу.

Не припиняючи говорити, місіс Габбард записала.

— Я просто не можу отямитися. У цьому потягу — Кассетті. Я ж нутром чула цього чоловіка, чи не так, містере Пуаро?

— Так, мадам. До речі, у вас є яскраво-червоний шовковий халат?

— Господи, яке дивне запитання! Немає. У мене тут є два халати — рожевий фланелевий, зручний для подорожі кораблем, і один, який мені подарувала донька, — з місцевого пурпурового шовку. Але чому ви питаєте про мої халати?

— Розумієте, мадам, минулої ночі хтось у яскраво-червоному кімоно заходив у ваше купе або в купе містера Ретчетта. Як ви щойно сказали, коли всі двері зачинені, дуже складно зрозуміти, де чиє купе.

— Ну, у моєму купе не було нікого в червоному халаті.

— Тоді, мабуть, вона зайшла до містера Ретчетта.

Місіс Габбард стиснула губи й похмуро сказала:

— Я б не здивувалася.

Пуаро нахилився вперед.

— Отже, у сусідньому номері ви чули жіночий голос?

— Не знаю, як ви здогадалися, містере Пуаро. Не зовсім. Але… ну… власне кажучи, так.

— Але коли щойно я запитав вас, чи ви що-небудь чули із сусіднього купе, ви сказали, що тільки чули, як хропе містер Ретчетт.

— Ну, це було майже так. Деякий час він хропів. Що стосується іншого, — місіс Габбард почервоніла, — не дуже добре про це говорити.

— Коли ви почули жіночий голос?

— Я не можу вам сказати. Я на мить прокинулася і почула, що говорить жінка, і де саме. Так що я просто подумала: «Ось такий він чоловік. Ну, я не здивована», а потім знову заснула, присягаюсь, я б ніколи не розповіла такого трьом незнайомим джентльменам, якби ви мене не змусили.

— Це було до того, як ви налякалися чоловіка у вашому купе, чи після того?

— Ну, ви ж самі щойно сказали! Він не розмовляв із жінкою, якщо вже був мертвий, хіба ні?

— Пробачте. Мадам, мабуть, ви вважаєте, що я дурний.

— Я думаю, ви вже трохи заплуталися. Просто не можу прийти до тями від того, що це монстр Кассетті. Що скаже моя донька…

Пуаро спритно допоміг добрій леді зібрати речі назад у сумку, потім довів її до дверей.

У останній момент він сказав:

— Мадам, ви впустили хустинку.

Місіс Габбард подивилася на маленький клаптик батисту,