Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

який він простягнув.

— Містере Пуаро, це не моя. Моя ось тут.

— Перепрошую, я просто подумав, оскільки на ній буква «Н»[51]…

— Ось, це цікаво, але, звичайно, це не моя. На моїх вишиті букви К.М.Г. Вони практичні й не такі дорогі, як ці паризькі. Хіба такою хустинкою носа витреш?

Жоден із трьох чоловіків, здавалося, не знав відповіді на це запитання, і місіс Габбард тріумфально випливла з вагона.

Розділ п’ятий

Свідчення шведської леді

Мсьє Бук крутив ґудзик, якого залишила місіс Габбард.

— Цей ґудзик, я не розумію. Зрештою, це означає, що П’єр Мішель якось у цьому замішаний? — запитав він. Потім замовк і, оскільки Пуаро нічого не відповів, продовжив: — Що ви на це скажете, мій друже?

— Цей ґудзик, тут є варіанти, — задумливо сказав Пуаро. — Поспілкуймося зі шведською леді, перш ніж обговоримо те, що почули.

Він перебрав купку паспортів.

— Ах! Ось і він. Ґрета Олссон, сорок дев’ять років.

Мсьє Бук дав розпорядження офіціанту, і у вагон увійшла леді з жовтувато-сірим волоссям і м’яким овечим обличчям. Вона крізь окуляри короткозоро подивилася на Пуаро, але була абсолютно спокійна.

З’ясувалося, що вона розуміє і говорить французькою, так що бесіда велася цією мовою. Спочатку Пуаро поставив їй запитання, на які вже знав відповіді — її ім’я, вік та адресу. Потім він запитав її професію.

Вона була, як сказала, сестрою, у місіонерській школі неподалік Стамбула. Вона була медсестрою.

— Мадемуазель, ви, звичайно, знаєте, що сталося минулої ночі?

— Звісно. Це дуже жахливо. Американка каже, що вбивця був і в її купе також.

— Мадемуазель, я чув, що саме ви останньою бачили вбитого живим?

— Не знаю. Може, й так. Я помилково відчинила двері його купе. Мені було дуже соромно. Така недолуга помилка.

— Ви його бачили?

— Так. Він читав книгу. Я швидко вибачилася і вийшла.

— Він щось вам казав?

На гідній щоці леді з’явився легкий рум’янець.

— Він засміявся і сказав кілька слів. Я… я не розчула.

— А що ви зробили після цього, мадемуазель? — запитав Пуаро, тактовно відходячи від цієї теми.

— Я зайшла до американки, місіс Габбард. Попросила в неї аспірину, і вона дала його мені.

— Вона питала вас, чи замкнені двері між її купе і купе містера Ретчетта?

— Так.

— А вони були замкнені?

— Так.

— А потім?

— Потім я повернулася до свого купе, прийняла аспірин і лягла.

— Коли це було?

— Коли я лягла в ліжко, була за п’ять хвилин одинадцята, бо перед сном я дивлюся на годинник.

— А ви швидко засинаєте?

— Не дуже швидко. Головний біль минувся, але ще деякий час я не спала.

— Перед тим, як ви лягли, потяг зупинявся?

— Здається, ні. Ми зупинилися, думаю, на якійсь станції, якраз тоді, коли я задрімала.

— Це були Віньківці. Мадемуазель, це ваше купе? — він вказав на план.

— Так, моє.

— У вас верхня чи нижня полиця?

— Нижня полиця, 10 місце.

— У вас є сусідка?

— Так, молода англійська леді. Дуже хороша, дуже доброзичлива. Вона їде з Багдада.

— Після того, як потяг виїхав із Віньківців, вона виходила з купе?

— Ні, я впевнена, що ні.

— Чому ви такі впевнені, якщо ви спали?

— Я дуже чутливо сплю. Я прокидаюся від шуму. Упевнена, якби вона спускалася з верхньої полиці, я би прокинулася.

— А ви самі виходили з купе?

— До ранку ні.

— Мадемуазель, у вас є червоне шовкове кімоно?

— Ні, справді ні. У мене є хороший зручний шерстяний халат.

— А в леді, у вашої сусідки, міс Дебенгем? Якого кольору її халат?

— Світло-бузковий, із таких, що продають на Сході.

Пуаро кивнув. Потім доброзичливим тоном він запитав:

— Чому ви подорожуєте? На свята?

— Так, я їду додому на свята. Але спочатку я їду до Лозанни, хочу ще тиждень погостювати в сестри.

— Будьте такі ласкаві, напишіть мені ім’я та адресу вашої сестри.

— Із задоволенням!

Вона взяла аркуш паперу та олівець, які він їй подав, і написала ім’я та адресу.

— Мадемуазель, ви коли-небудь були в Америці?

— Ні. Жодного разу. Я якось збиралася поїхати з однією леді з особливими потребами, але в останній момент усе скасували. Я сильно шкодувала. Вони дуже хороші, ці американці. Вони дають багато грошей, щоб відкрити нові школи й лікарні. Вони дуже практичні.

— Ви ніколи не чули про викрадення в сім’ї Армстронґів?

— Ні, а що це було?

Пуаро пояснив.

Грета Олссон обурилася. Її жовтий пучок волосся аж здригався від її емоцій.

— І є ж у світі такі злі люди! Він випробовує нашу віру. Бідна мати. Моє серце болить за неї.

Люб’язна шведка пішла, її добре обличчя розчервонілось, а очі наповнилися слізьми.

Пуаро щось діловито писав на аркуші паперу.

— Що це ви там пишете, мій друже? — запитав мсьє Бук.

— Mon cher, — у мене звичка, щоб усе було чітко і впорядковано. Я зробив таблицю хронологічних подій.

Він закінчив писати і передав аркуш мсьє Букові.

9.15 — потяг виїжджає з Белграда.

Близько 9.40 — камердинер залишає Ретчетту снодійне й покидає його.

Близько 10.00 — Макквін залишає Ретчетта.

Близько 10.40 — Ґрета Олссон бачить Ретчетта (його востаннє бачили живим).

N.B. — Він не спав, а читав книгу.

0.10 — потяг виїжджає з Віньківців (спізнюється).

0.30 — потяг потрапляє в замет.

0.37 — дзвонить дзвінок Ретчетта. Провідник відповідає на нього. Ретчетт каже: «Ce n’est rien. Je me suis trompé».

Близько 1.17 — місіс Габбард вважає, що в її купе хтось є. Викликає провідника.

Мсьє Бук ствердно кивнув.

— Дуже чітко, — сказав він.

— Тут нічого вас не дивує?

— Ні, здається, усе досить чітко й зрозуміло. Зрозуміло, що злочин було скоєно о чверть на другу. І годинник підтверджує розповідь місіс Габбард. Гадаю, я знаю, хто вбивця. Мій друже, кажу вам, це кремезний італієць. Він сам з Америки — із Чикаго, — але пам’ятайте, зброя італійця — це ніж, і він встромляє його не один, а кілька разів.

— Це правда.

— Безсумнівно, що це розгадка таємниці. Безсумнівно, він разом із Ретчеттом замішаний в тому викраденні. Кассетті — це ж італійське ім’я. Певною