Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Заратустра, «Про щедру доброчесність»

ДИТИНА З ДЗЕРКАЛОМ

Після цього Заратустра знову подавсь у гори, в самоту своєї печери, й уникав людей, чекаючи, мов сівач, що засіяв поле. Та душа його повнилась нетерпінням і тугою за тими, кого любив: ще чимало він мав їм дати. Адже це найважче: з любові не роздавати жменями і соромитись власних дарунків.

Не місяць і не рік прожив він у самотині; проте ставав дедалі мудрішим, і це завдавало йому все тяжчих мук.

Та одного разу, прокинувшись удосвіта, він щось довго пригадував і нарешті промовив до свого серця:

«Чого я так злякався уві сні, що аж прокинувсь? Хіба не дитина з дзеркалом підходила до мене?

«О, Заратустро,— сказала мені дитина,— подивися на себе в дзеркало!»

Подивившись у дзеркало, я зойкнув, і серце моє жахнулося, бо не себе я побачив у ньому, а глузливу морду диявола.

Воістину, я надто добре збагнув знамення сну й осторогу його: моє вчення в небезпеці, бур'ян хоче видати себе за пшеницю!

Вороги зміцніли й перекрутили моє вчення, так що мої улюбленці вже соромляться отриманих від мене дарунків.

Втратив я друзів, і тепер настала пора шукати втрачених!

З цими словами Заратустра зіскочив з ложа,— не з переляку, шукаючи рятунку, а радше як пророк і співець, натхнений духом. Здивовано дивились на нього орел та змія: обличчя його, немов ранішньою зорею, осяялось прийдешнім щастям.

— Що сталося зі мною, орле і зміє? — спитав Заратустра.— Хіба я не змінився? Хіба не зійшло на мене бурею блаженство?

Нерозважне моє щастя, і нерозважні його слова: надто воно ще юне — будьте до нього поблажливі!

Завдало мені ран те щастя: всі стражденні мають стати моїми зцілителями!

Я знову можу зійти до друзів і, звісно, й ворогів! Заратустра знову промовлятиме, даруватиме і чинитиме добро своїм улюбленцям.

Моя нетерпляча любов хлюпає через вінця, потоком рине на схід і на захід. З мовчазних гір і хмаровиння болю душа моя зринає в долини.

Надто довго я тужив і вдивлявся вдалечінь. Надто довго жив у самотності: так я розучився мовчати.

Я увесь обернувся на уста і на шум потоку, що спадає з високої скелі: я хочу, щоб униз, у долини потекла моя мова.

І нехай потік моєї любові загубиться в скелях! Хіба може вода не пробитись урешті до моря!

Правда, є в мені озеро самотності і самовдоволення,— тож нехай цей потік любові потягне його до моря!

Новими шляхами я простую, новою звертаюся мовою; стомивсь я, як і всі, хто творить, від давньої шепелявості. Не хоче більше мій дух блукати на стоптаних підошвах.

Надто повільно тече для мене всіляка мова: я стрибаю в твою колісницю, буре! І навіть тебе я шмагатиму канчуками люті!

Криком і гомоном полечу я далеким морем, поки знайду блаженні острови, де сидять мої друзі.

Та між ними й мої вороги! Як люблю я кожного, кому можу тепер промовити слово! Навіть ворогам завдячую я своє щастя.

І коли я хочу осідлати свого найноровистішого коня, то найбільше у пригоді мені спис: він повсякчас готовий пробивати мені дорогу.

Спис, якого я кидаю у ворога! Я вдячний своїм ворогам, що нарешті можу метнути списа!

Надто грізні скупчилися хмари: серед реготу блискавиць я хочу градом упасти на долини.

Грізно здіймаються мої груди, бурею дихнуть у долини,— і буде вже їм не так тяжко.

Воістину, моє щастя і свобода йдуть, мов буря! Нехай ворогам здається, що над їхніми головами лютує диявол.

Навіть ви, друзі, злякаєтесь моєї несамовитої мудрості і, може, втікатимете від неї разом із моїми ворогами.

Ох, якби ж то, загравши на сопілці, я міг привабити вас назад! Ох, якби моя мудрість-левиця навчилася ніжно муркотіти! Вкупі ми вже чималого навчились!

Моя несамовита мудрість зібралася стати матір'ю в безлюдних горах, на шорсткому камінні сповила вона своє малятко — найменшеньке.

Тепер вона, немов навіжена, бігає сухою пустелею і шукає, шукає м'якого моріжка — моя давня несамовита мудрість!

На м'які моріжки ваших сердець, друзі мої! — на вашу любов хотіла б вона покласти своє найлюбіше малятко!

Так казав Заратустра.

НА БЛАЖЕННИХ ОСТРОВАХ

З дерев падають налиті й солодкі смокви; а коли вони падають, зранюють свою червону шкірку. Я — північний вітер для достиглих смокв.

Немов смокви, упадуть на вас, друзі, ці напучення: пийте їхній сік і їжте солодкий м'якуш! Довкола нас осінь, чисте небо і надвечір'я.

Погляньте, яка повінь достатку довкола нас! Тішачись ним, добре дивитися на далекі моря.

Колись, дивлячись на далекі моря, казали «Бог»; тепер я навчив вас казати «надлюдина».

Бог — це вигадка, а я хочу, щоб вигадка сягала не далі, ніж ваша творча воля.

Чи могли б ви створити Бога? Тож не кажіть мені про якихось богів! Але вам, безперечно, до снаги створити надлюдину.

Може, якраз і не вам, брати мої! Однак ви могли б стати предками і батьками надлюдини: нехай це буде вашим найкращим творінням!

Бог — це вигадка: та я хочу, щоб ваші вигадки можна було охопити думкою.

Хіба Бог під силу вашій думці? Отже, ви повинні пориватись до істини, щоб людина могла все побачити, відчути і обмислити! Нехай ваш розум охопить думкою геть усе!

І те, що ви звете світом, ви повинні спершу створити: нехай ним стануть ваш розум, ваші уявлення, любов і воля! Воістину, це задля вашого щастя — щастя тих, хто пізнає.

І як ви, пізнаючи, могли жити без цієї надії? Не слід вам перейматись і незбагненним, і нерозумним.

Та я хочу, друзі, до решти розкрити перед вами своє серце: якби існували боги, то чому б і мені не стати Богом? Отже, богів немає.

Я твердо дійшов цього висновку, однак тепер він веде мене далі.

Бог — це вигадка: та хто б стерпів усі муки цієї вигадки і не вмер? Невже в того, хто творить, слід відбирати віру, а в орла — ширяння в орліх висотах?

Бог — це думка, що рівне викривлює, а пряме перекручує. Як? Невже зник