Читати книгу - "Вигнання з раю"

тоді ніхто не міг перевірити й засвідчити, але однаково перевищувала вона всіх карпоярівців, і оте первісне почуття зверхності пронесла через усі роки, втримала в собі, зневажала навіть молодих учителів з їхніми університетами й педінститутами, виробила для себе якусь особливу (вона, мабуть, вважала її вельми інтелігентною) мову, замість «вони» казала «воні», замість «хлопчик» — «хлопчік», навіть таке типово українське слово, як «пшик» у неї стало «пшіком», за що карпоярівці незлобливо продражнили вчительку Одарія-Пшік.

На превеликий жаль, наука не дає нам нічого вичерпного щодо прізвиськ, якими наділяють людей повсюди з щонайдавніших часів. Мовчить про це Арістотель, нічого не казав Гегель, англійський піп Мальтус, який лякав загрозою перенаселення, теж якось не звернув уваги на це широко розповсюджене явище, сучасні демографи, етнографи, структуралісти й катастрофісти теж чомусь мовчать, а тим часом процес називання людей за їхніми, сказати б, побічними ознаками, звичками, примхами, химерностями не припиняється, людина, мовби несвідомо борючись проти всемогутніх процесів знеособлення й інтегрування особистостей, якими загрожує цивілізація, протиставляє стихії й неокресленості світу не тільки своє власне, отримане від батьків ім'я, а ще й прізвисько — насмішкувате, добродушне, єхидне, злостиве. Сама людина не користується таким прізвиськом, часто вона й не знає про нього. Але для оточення воно слугує мовби розпізнавальним знаком, свідченням людської багатомірності й непересічності навіть там, де, здавалося б, маємо справу з безнадійною посередністю або й нікчемністю.

Що ім’я? Його дають одразу по народженні, ще не знаючи головної сутності цієї людини. Це своєрідний реєстраційний номер, який повторюється в різних людей так само, як неминуче повторюються цифри нашої десяткової системи в щонайбільших числах. Зате прізвисько неповторне, як і людська особистість.

Боронь боже бодай на мить припуститися думки про пересічність Одарії Трохимівни! Їй судилося зостатися в Карповому Яру назавжди людиною особливою, істотою загадковою і незвичайною, навіть слово «пшік», яким її продражнили, з часом втратило своє первісне значення і перетворилося на щось мало не іноземне.

Жила Одарія Трохимівна у великій власній хаті під червоною бляхою, з просторим дерев’яним ганком, геть обплетеним диким виноградом. Полюбляла сидіти влітку цілими днями на ганку, ховаючись у зеленому затінку винорослі, смалила цигарку за цигаркою, і з усіх щілин ганку, крізь зелене плетиво плюща, диміло, як із смолокурні або з маленького пекла. Диким виноградом вона теж підкреслювала свою незвичайність, бо в селі ніхто не міг збагнути, яка користь від рослини, що зеленіє, а не дає ні квіток, ні плодів! Навіть корова-ялівка може знадобитися на м’ясо, а це — создав бог і ніс висякав! Власне, Одарія Трохимівна майже нагадувала свої винорослі, була безплідною послідовно й уперто в усьому, хоч за що бралася. Викладаючи географію, не зважала на нові одкриття, в історії Греції ніколи не йшла далі отого тирана,[2] через якого щороку передруковують шкільні підручники, щоразу змінюючи його ім’я, але ніяк не знаходячи для нього цнотливого звучання. «Діті, — казала Одарія Трохимівна, дійшовши до злополучного тирана. — Тут мі з вамі повинні зупинитися, бо чітати те вам негоже і я сама ніколи не чітала».

З підручниками завжди було сутужно, тому Одарія Трохимівна всіляко виховувала в своїх учнів шанобливе ставлення до книги, на уроках усі, хто мав підручники, повинні були тримати їх на партах розгорненими саме на тій сторінці, з якої читався урок або перевірялося домашнє завдання. За щонайменше забруднення, за підкреслювання й інші шкоди, завдавані підручникам, Одарія Трохимівна виробила розгалужену систему покарань, а надірвана сторінка, зігнута палітурка, сліди жирного борщу або й сала на книжці сприймалися Одарією Трохимівною як явища, що трагічністю своєю дорівнювали загибелі Помпеї або зникненню Атлантиди. Гриша Левенець, вдавшись у свою матір, відзначався акуратністю в усьому, в поводженні з підручниками теж, Одарія Трохимівна часто хвалила його перед усіма і обіцяла, що з нього неодмінно виросте «ідеальний хлопчік».

Гриша йшов у своїх мріяннях і замірах набагато далі цього досить звуженого і не до кінця зрозумілого поняття «ідеального хлопчіка», він бачив себе великим мандрівником, славетним географом, академіком усіх академій світу, дійсним членом телевізійного клубу кіномандрівників, помічником Тура Хейєрдала, консультантом доброго діда Шнейдерова і, ясна річ, романтиком, хоч це слово користувалося популярністю в Карповім Яру тільки серед наймолодшої частини населення, а старші в цьому питанні були солідарні з дядьком Зновобрать, який висунув майже наукове визначення романтика стосовно до колгоспних умов: «Романтик — це те, що два кілограми хліба з’їдає, а лиш кілограм заробляє». Малися (й не без підстав) на увазі ті студенти, яких іноді присилали на поміч колгоспові для збирання кукурудзи і які справді через невмілість, а що більше через нехіть з’їдали більше, ніж заробляли, та ще до того завдавали величезних спустошень серед дівчачої частини населення.

Але Гриша тоді був ще далекий від практичного погляду на життя, все малювалося в барвах тільки райдужно-привабливих, і слово «романтик» не могло затьмаритися навіть такими авторитетами, як дядько Зновобрать, так само, як ідея великих мандрів (аж до космічних включно, відкритих для людства 12 квітня 1961 року Юрієм Гагаріним) не могла в очах Гриші Левенця поганьбитися видовищем пароплава «Софія Перовська» — суцільного заперечення досягнень техніки й людського поступу, якогось дніпровського ковчега, що з допотопною повільністю ходив од Києва до Херсона і назад, перевозячи на собі не тільки людей, а й корів, кіз, свиней, курей, безліч лозових корзин з садовиною й городиною (корови мукали, мекали кози, кувікали поросята, кукурікали на палубі голосисті півні, засвідчуючи незнищенність часу; червоність помідорів, золотистість абрикос, темна смага вишень, головата капуста, сизі сливи в цнотливому пилку, макітри з медом, бідони з олією — всі дари щедрої землі на палубі, на носі, на кормі, в трюмах пароплава, який уже й не був витвором людських рук, знаряддям техніки, транспортним засобом, а мовби ставав уламком довколишнього великого світу, його часткою, що відкололася і пливе по річці не знати куди й навіщо, перетворюючи, отже, таємниче свято мандрів на буденну подію узвичаєності). Однак відомо, що жорстока реальність міцно тримає людину в своїх тенетах потреб і необхідностей, вона підступна й зловорожа, вона не спить і не дрімає і тільки й чатує на сприятливу нагоду, щоб вдертися в людську мрію і безжально пожбурити людину на грішну землю. Почалося це ще від Адама і Єви, де чинником зла виступав, як відомо, змій-спокусник, відтоді зло переслідує людину неминуче й неухильно, щоразу виступаючи в різних іпостасях, як висловлюється ерудит Кнурець, або ж прибираючи різні личини, кажучи просто, і мало кому вдається уникнути його