Читати книгу - "Небудь-де"

Чоловік зі скляним кинджалом кинувся на коліна, як і решта людей навколо. Так само після секундних роздумів вчинив, хоч і набагато незграбніше, безпритульний, якого називали Іліастером. За мить стояти залишився тільки Ричард. Худенька дівчина потягла його за лікоть, і він теж опустився на одне коліно.

Володар щуровустів уклонився так низько, що його довге волосся замело підлогу, і зацвіркотів до пацюка у відповідь, морщачи носа, з писком і шипінням показуючи зуби й сам уподібнившись до гігантського щура.

— Слухайте, хтось може мені сказати… — забурмотів Ричард.

— Тихше! — сказала худенька дівчина.

Пацюк ступив — здавалося, трохи презирливо — на згрубілу долоню Володаря щуровустів, і чоловік з повагою підняв його до рівня Ричардових очей. Пацюк ліниво махав хвостом, роздивляючись Ричардове обличчя.

— Це володар Довгохвіст із клану Сірих, — сказав Володар щуровустів. — Він каже, що ти виглядаєш надзвичайно знайомим. Він хоче знати, чи зустрічались ви раніше.

Ричард дивився на пацюка. Пацюк дивився на Ричарда.

— Гадаю, це можливо, — визнав він.

— Він каже, що повертав послугу маркізові де Карабасу.

Ричард глянув на тваринку уважніше.

— То це той самий щур? Так, ми зустрічалися. По правді, я кинув у нього пультом від телевізора. — Декого з людей навколо це неабияк шокувало. Худенька дівчина навіть писнула. Ричард їх майже не помічав; він знайшов бодай щось знайоме посеред цього божевілля. — Здоров, Щурку, — сказав він. — Я радий знов тебе бачити. Ти не знаєш, де зараз Дуері?

— Щурко! — чи то запищала, чи то перелякано ковтнула дівчина. До її подертого одягу був причеплений розкислий від води значок, які чіпляють до вітальних карток. На ньому жовтими літерами було написано: «МЕНІ 11».

Володар щуровустів застережливо замахнувся на Ричарда скляним ножем.

— Тобі не можна звертатися до володаря Довгохвоста інакше, як через мене, — сказав він. Пацюк пропищав наказ. Обличчя чоловіка обвисло. — Його? — сказав він, зневажливо дивлячись на Ричарда. — Та я ж зараз не можу віддати ані душі. Може, я просто перетну йому горлянку й спущу до Стічного народу…

Пацюк знову рішуче зацвіркотів, а тоді зіскочив з плеча чоловіка на землю й зник в одній з багатьох дірок, якими рясніли стіни.

Володар щуровустів підвівся. На нього дивилися сотні очей. Він повернувся до зали й глянув на своїх підданих, що скрутилися коло кіптявих вогнищ.

— Не знаю, чого це ви всі вирячилися, — загукав він. — А рожни хто крутитиме, га? Хочете, щоб харч пригорів? Нема чого дивитися. Робіть своє. Поверніть баньки куди треба.

Ричард нервово підвівся. Його ліва нога заніміла, і він розтирав її, щоб пробудити до життя, а вона колола у відповідь голками. Володар щуровустів глянув на Іліастера.

— Його треба відвести на ринок. Наказ володаря Довгохвоста.

Іліастер похитав головою і плюнув на землю.

— Ну, я його не поведу, — сказав він. — Така мандрівка мені життя коштуватиме. Ви, щуровусти, завжди були до мене добрі, але я не можу туди повертатись. Ти це знаєш.

Володар щуровустів кивнув. Він сховав кинджала десь у хутрі свого вбрання, а тоді усміхнувся до Ричарда жовтими зубами.

— Ти й не знаєш, як тобі оце щойно пощастило, — сказав він.

— Знаю, — сказав Ричард. — Справді знаю.

— Ні, — сказав чоловік, — не знаєш. Справді не знаєш. — І він похитав головою і зачудовано буркнув під носа: — «Щурко».

Володар щуровустів узяв Іліастера за руку, і вони відійшли трохи, щоб їх не чули, й почали балакати, зрідка позираючи на Ричарда.

Худенька дівчина поглинала один з Ричардових бананів, та так, що Ричард був упевнений — це найменш еротичне споживання банана, яке він коли-небудь бачив.

— Знаєш, це мав бути мій сніданок, — сказав Ричард. Вона винувато подивилася на нього. — Мене звуть Ричард. А тебе як?

Дівчина, що, як зрозумів Ричард, устигла перетрощити всі фрукти, які він брав з собою, ковтнула останній шматок банана і завагалася. Вона ледь усміхнулася і сказала щось, що прозвучало дуже схоже на «Анестезія».

— Я була голодна, — сказала вона.

— То і я голодний, — відказав він.

Вона глянула на невеликі вогнища в кінці зали, тоді знов перевела погляд на Ричарда й усміхнулася.

— Ти любиш котів? — поцікавилася дівчина.

— Так, — відказав Ричард. — Коти мені дуже подобаються.

Анестезії, здається, аж від душі відлягло.

— А що більше любиш, лапку чи грудинку? — спитала вона.

Дівчина на ім'я Дуері йшла двором, а маркіз де Карабас крокував слідом. В Лондоні була сотня інших таких само маленьких дворів, колишніх стаєнь і провулочків, крихітних відголосів старих часів, що не змінилися за триста років. Навіть запах сечі був той самий, що й за часів Піпса,[5] триста років тому. До світанку залишалася ще година, але небо вже почало яснішати, набуваючи різкого свинцевого кольору. Клапті туманцю висіли в повітрі блідими привидами.

Двері були грубо забиті дошками й обклеєні заляпаними афішами виступів давно забутих гуртів у хтозна-коли закритих клубах. Вони двоє стали перед ними, маркіз оглянув усі дошки, цвяхи й афіші, і було видно, що він геть ними не вражений; з іншого боку, «не вражений» було його основним станом.

— То це і є вхід? — спитав він.

Вона кивнула.

— Один з них.

Він склав руки.

— Ну? Кажи: «Відчиняйся, сезаме» — чи що там треба зробити.

— Я не хочу цього, — сказала вона. — Я справді не впевнена, що ми робимо те, що треба.

— Дуже добре, — він розняв руки. — Тоді побачимося іншого разу. — Він розвернувся на каблуках і пішов тією ж дорогою, якою вони прийшли.

Дуері схопила його за руку.

— І ви б покинули мене? — спитала вона. — Отак просто?

Він вишкірив зуби без крихти гумору.

— Безперечно, так. Я дуже заклопотана людина. Маю багато чого побачити. Багато кого нагріти.

— Секунду, стривайте, — вона відпустила його рукав і прикусила нижню губу. — Востаннє я була тут, коли… — Вона затихла.

— Коли ти була тут востаннє, то знайшла свою родину мертвою. Ну от, бачиш? Тобі вже не треба цього пояснювати. Якщо ми не збираємося заходити, нашим діловим стосункам варто покласти край.

Вона глянула на нього, звівши вгору своє бліде в передсвітанковому світлі обличчя ельфи.

— І це все?

— Я хотів би побажати тобі на майбутнє усіляких гараздів, але дуже сумніваюся в тому, що ти проживеш достатньо довго, щоб називати це майбутнім.

— Ох ви ж і неабищо, хіба ні?

Він нічого не відповів. Вона підійшла до дверей.

— Гаразд, — сказала. — Ходімо. Я заведу нас усередину.

Дуері поклала ліву руку на забиті двері, а правою взяла велетенську коричневу долоню маркіза. Її маленькі пальчики вплелися в його великі. Вона заплющила очі.