Читати книгу - "Ляля"

відразу було зрозуміло, що я для них своя, а один з них сказав мені потому схвально: «Панянка Ляля нітрохи не пишається, кирпу не гне, жодних тобі панських вихваток». Бо вони були дуже добрі люди. Бабусю Ванду їхнє злодійство вражало. Вона пам’ятала українських селян, котрі ніколи не були ласі до чужого. Завжди розказувала, як вони їхали до сусіднього маєтку, і сливова гілка, обважніла від достиглих, липких від соку плодів, шмагонула візника по обличчю. «Та з’їжте-бо, Василю, — каже бабуся з-за вуалі, — адже самі до рота пхаються». — «Не я садив, — відказує той, — не я їстиму». Ну, але як дійшло до чогось, то різали, а нас наші селяни від Совітів захистили.

— Знаю, бабусю, знаю, усе знаю. Знаю, що колись щось у тебе вкрали, ти викликала поліцію, і раптом усе село, яке тебе любило й звало Лялюнею, стали мов стіна...

— Таки стали. Усі прийшли, стали перед садибою, довкола поліцейського й дивилися на мене спідлоба, аж, нарешті, я махнула рукою й не подала скаргу. І тоді почула таке довге протяжне «хху-у-у»... Селяни полегшено зітхнули, полегшено зітхнув злодій, і навіть я відчула полегшу.

— Знаю.

— А знаєш, як у бабусі Банди була така гарна біла пікейна тканина із чорним візерунком? Сувій стояв у шафі, і бабуся регулярно відчиняла її й дивилася, чи бува, не поменшало того матеріалу. І коли померла моя мама, із нього вирішили щось пошити, бо ж війна, не було де купити доброї тканини для жалобного вбрання. Відчиняємо шафу, витягаємо сувій, а він лише довкола обгорнутий тканиною, а всередині напханий газетами. Усе Генка, служниця, підлаштувала. Звісно, вона ні в чому не зізналася, але крала страшенно, та ще й так спритно. Ну, але я до неї без претензій, це все тітка Мехова її так скривдила, напхала їй голову всією цією анархістською маячнею. Генка цілими днями просиджувала в її кімнаті під тими ґаргульями, масками й картинами...

— Бабусю, я знаю, але йдеться про те, що Лисів — це Лисів, а Геньо — це Геньо. І що треба його позбутися.

— Авжеж, мабуть, справді, треба, — неохоче погодилася бабуся.

* * *

Нарешті ми зробили так, як нам радили: виселили Геня з альтанки й повісили замок. Коли він його зламав і ввійшов досередини, це вже було офіційно вторгнення, і ми могли викликати поліцію. Поліція викинула Геня et consortes, а мама щедро полила альтанку лізолом, по-перше, щоб продезінфікувати, а, по-друге, щоб відохотити нових пожильців.

І тоді Геньо зробив таке, чого бабуся йому не змогла пробачити. Уже йдучи, запитав, чи можна подзвонити й зателефонував до поліції, аби донести на якогось товариша. Бабуся від гніву почервоніла й сказала йому:

— Яка ганьба. Я зі злодійського села й усе розумію, але там злодії мали свою честь. Якби хтось доніс на товариша, його зневажали б до кінця життя. Забирайся. Не хочу тебе тут більше бачити. Ніколи. Щоб ти більше не переступав порогу цього дому.

Та це не була остання бабина зустріч із Рудим Генем. Коли навесні лізол трохи вивітрився, розквітли підсніжники, а бабуся після важкого грипу вперше вийшла до крамнички, Рудий Геньо виріс перед нею із бруківки вулиці Лічманського, мов його кликано, підбіг до старенької й мовчки підніс руки їй до шиї й схопив кінці шарфа.

— Пані Гелено, — заговорив він, — ви, здається, слабували, щойно почали з дому виходити, а шия така не закутана, знову хочете якусь хворобу підхопити?

Розділ IV

Потому як дідусь «вдало» віддав Моравицю в оренду, після чого маєток невдовзі змінив власника невідомо яким чином, дідусь Брокль дещо розхвилювався, проте відразу добачив на видноколі нову справу свого життя, котра, як і кожна заздалегідь запланована оборудка Леонарда Брокля, була абсолютно невдалою. Зваблений магією мільйонів, у розпалі реформи Грабського, він вирішив продати землю лисівським селянам, а отримані від цього величезні гроші вкласти в акції підприємств, у чому, як ми вже встигли пересвідчитися, він мав неабиякий досвід. Слід віддати належне родині, яка його відмовляла, а тітка Мехова горлала, що цього разу його справді треба визнати недієздатним; зрештою, це не була нова ідея, вона зродилася в тітчиній голові ще тоді, коли дідусь в оренду віддав Моравицю.

— Але моя мама заявила, — у бабусиному голосі вчувається гордість, — «Робіть, що хочете, проте Лисів офіційно належить мені. Якщо батько хоче його розпродати, нехай розпродує, зрештою, це його маєток». І що визнати батька недієздатним вона не дозволить. Отож дідусь розпродав Лисів, тим більше, що селяни були в цьому на диво зацікавлені й виявилися, знову ж таки, на диво багатими, отож уся земля, крім якихось клаптиків, пагорба, підмоклої луки та ще кількох моргів у різних місцях, раз-два пішла в нові руки. Пішло (бабуся вимовляє слово «пішло» по-панському, як російський князь у Монте-Карло над рулеткою, гучно й із притиском). Дідусь любовно пестив свої мільйони, а вже за тиждень міг собі за них купити коробочку сірників. Коли по війні прийшли комуністи й заговорили про парцеляцію, селяни відповіли: «Парцеляція? Ге-ге, пан дідич нам оту парцеляцію ще двадцять років тому влаштував».

Дідусь поступово сходив на дитячий розум. Годинами просиджував з дядьком Мацеєм і вони разом роздивлялися маленьких мушок, сонечок або щипавок. Якось батько приїздить із Кельце, аж тут така халепа. На дідуся знову вплинула магія мільйонів, і він продав ганчірнику повнісінький віз картин, книжок, лакових ширм, стільців, гравюр, порцелянових статуеток. Батько узяв селянина з возом і наздогнав ганчірника, бідного, лисуватого єврея, який, ніде правди діти (у цю мить у філосемітській душі моєї бабусі бринить туга), ошукав-таки старенького й тішився, що заробить незлецькі грошики. Тато йому сказав: «Оце стільки ви заплатили. А це вам за клопіт. І прошу все повернути». «Я це все купив у старого пана, я йому за це заплатив». Почав сперечатися, вигукувати образи, погрожувати поліцією. А батько йому: «Поліція? Гарна ідея, зараз викличемо поліцію. Це просто чудово, бо я юрист і добре знаю, що вам загрожує за те, що ви надурили людину поважного віку». Ну, і той поступився. Батько йому віддав гроші, дещо доплатив, наказав повантажити все на воза й повернувся додому, весь у променях призахідного сонця, гордий, мов Агамемнон. А вдома дідусь Брокль спав у кріслі сном праведника.

* * *

Саме таким запам’ятала його бабуся: літнім сивим чоловіком, який заходить до своєї кімнати, дивиться на