Читати книгу - "Стань сильнішим"

них, і вони, своєю чергою, залишалися відкритими для мене.

Третій закон Ньютона проголошує: «Сила дії дорівнює силі протидії»43. Я вважаю, що цей закон також поширюється на наше емоційне життя. На кожну емоцію, яку ми відчуваємо, є відповідь. Коли ми відчуваємо гнів, то можемо бездумно нападати на інших чи замикатися в собі, або ж наша реакція може бути усвідомленою, і ми будемо дихати, аналізувати і усвідомлювати, що насправді відчуваємо і як реагуємо. Коли ми налякані, то можемо піддатися інстинкту боротися, втікати або ж заморозити відчуття, дихати і вдумливо реагувати. Дихання і усвідомленість забезпечують розуміння і простір, необхідні нам для того, щоб зробити вибір, який відповідає нашим цінностям.

Туди увійти ти повинен

Можливо, зараз ви думаєте: «Я не хочу цього робити. Доведеться чимало працювати. Це здається надто важким». Я розумію. Я з вами. Повернення до себе таки приголомшує, підйом після падіння завжди вимагає від нас надто багато — нам і цього досить. Але це не так. Входження в свою історію — це розпізнавання. Воно може здаватися небезпечним, але «туди увійти ти повинен».

У ключовій сцені епізоду «Імперія завдає удару у відповідь» трилогії «Зоряні війни»44 магістр Йода навчає Люка мистецтву воїна-джедая, розповідаючи йому, як використати Силу і як темна сторона Сили — гнів, страх і агресія — може поглинути його, якщо він не навчиться знаходити спокій і внутрішнє умиротворення. У цій сцені Люк і Йода опинилися на темному болоті, і Люк зауважує щось дивне. Він вказує на темну печеру біля підніжжя велетенського дерева і, дивлячись на Йоду, каже: «Щось тут не так… Я відчуваю холод. Смерть».

Йода пояснює Люку, що печера небезпечна і в ній панує темна сторона Сили. Люк має вигляд збентеженого і наляканого, але відповідь Йоди проста: «Туди увійти ти повинен».

Коли Люк запитує, що в печері, Йода пояснює: «Тільки те, що візьмеш із собою».

Поки Люк збирає свою зброю, Йода наполегливо радить: «Твоя зброя — вона тобі не знадобиться».

У печері темно й тісно від покрученого коріння. Над землею клубочиться моторошна пара, на одній гілці звивається величезна змія, на другій примостилася доісторична на вигляд ящірка. Люк повільно пробирається вглиб печери і зустрічає свого ворога, Дарта Вейдера. Вони вихоплюють світлові мечі, і Люк стинає Вейдеру голову в шоломі. Голова котиться, шолом розколюється, відкривши обличчя Вейдера. Тільки це не обличчя Дарта Вейдера; це обличчя самого Люка. Люк дивився на власну голову, що лежить на землі.

Вхід у свої історії страждань — це наче занурення в печеру на болоті Йоди. Це може здаватися небезпечним і лячним, і те, із чим ми нарешті маємо зіткнутися, — це ми самі. Найскладніша частина наших історій — це часто-густо те, що ми самі до них додаємо: те, ким ми себе уявляємо, і як, на нашу думку, нас сприймають інші. Так, можливо, ми втратили роботу або провалили проект, але найболючіше в нашій історії — це те, що ми самі собі навіюємо про нашу самооцінку й гідність.

Визнання свого досвіду означає розпізнавання своїх почуттів і осмислення темних емоцій — нашого страху, гніву, агресії, сорому і провини. Це нелегко, проте альтернатива — заперечення своїх історій та відмова від емоцій — означає вибір життя в темряві.

Коли ми вирішуємо визнати свої історії і жити в істині, ми осяваємо світлом пітьму.

А тепер перейдемо до осмислення.

5. Осмислення

Коли опиняєшся у вирі подій, це не історія зовсім, а веремія; загрозливе ревіння, сліпота, уламки розбитого скла і дерев’яні тріски; неначе будинок, зруйнований смерчем, або ж корабель, розчавлений айсбергами чи підхоплений бистриною, з безпорадною командою, що не в змозі його зупинити. Лише із часом це стає схожим на історію. Коли ти переказуєш її собі або комусь іншому45.

Маргарет Етвуд. Під ім’ям Грейс

Розпізнавання — це входження у свою історію; осмислення — це той етап, коли ми її визнаємо. Мета осмислення — чесно оцінити придумані нами історії боротьби, заново в них увійти, оцінити свої дії і співвіднести з реальністю, занурюючись у теми обмежень, сорому, провини, образи, журби, великодушності і пробачення. Осмислення цих тем і перехід від першої реакції до глибшого усвідомлення наших думок, почуттів і поведінки відкриває шлях до ключових знань про те, ким ми є і як взаємодіємо з іншими. Осмислення — це той етап, де народжується щирість і починаються зміни.

Змови та вигадки

Осмислення починається з увімкнення допитливості й усвідомлення історії про власне страждання, гнів, розчарування або біль, яку ми розповідаємо самим собі. Тої ж хвилини, коли ми опиняємося долілиць на арені, наш розум починає працювати, намагаючись второпати, що ж відбувається. Це історія, в якій панують емоції і негайна потреба захистити себе; це означає, що обрані засоби, найімовірніше, не надто безпечні, добре обмірковані чи навіть цивілізовані.

Пригадуєте слова Томпсона: «Цивілізація закінчується на ватерлінії»46? Осмислення починається, з’являється готовність діяти, можливість і мужність перетнути ватерлінію — увійти до першої, варварської історії, яку ми собі придумали. Це початок другого акту.

Навіщо необхідно повертатися у цю не піддану цензурі історію? Тому що в цій незміненій оповіді закладені відповіді на три критично важливих питання — питання, які культивують щирість і привносять більшу мужність, співчуття і взаємозв’язки в наше життя.

1. Що ще мені треба дізнатися і зрозуміти про ситуацію?

2. Що ще мені треба дізнатися і зрозуміти про інших людей в цій історії?

3. Що ще мені треба дізнатися і зрозуміти про себе?

За відсутності точних даних ми завжди вигадуватимемо історії. Такими ми створені. Насправді потреба вигадувати історію, особливо коли нам боляче, — це складова нашого найпримітивнішого інстинкту виживання. Пошуки сенсу закладені в нас біологічно, і, щоб заповнити інформаційну прогалину, ми часто придумуємо історію, у якій є сенс, яка здається знайомою і дає нам розуміння того, як найкраще захистити себе. На етапі осмислення ми намагаємося зробити усвідомлений вибір — наважитися на відчуття невизначеності і вразливості, поки осмислюємо правду. Хоробрий, свідомий вибір.

Роберт Бартон, невропатолог і письменник, пояснює, що наш мозок винагороджує нас дофаміном, коли ми дізнаємося і завершуємо якусь поведінкову модель47. Історії — це моделі поведінки. Мозок розпізнає знайому структуру історії «початок — середина — кінець» і винагороджує нас за прояснення невизначеної ситуації. На жаль, ми не повинні бути правдивими, тільки достовірними.

Вам знайоме це чудове відчуття, яке ми досвідчуємо, коли з’єднуємо лінією пункти і бачимо картинку або завдяки підказці уперше розуміємо сенс чогось? Знайомий оцей «ага-момент», як називає його Опра Вінфрі? Бартон використовує його за приклад того, як ми відчуваємо нагороду мозку за розпізнавання моделі. Хитрість у тому, що обіцянка цього відчуття може спокушати нас до того, щоб зачинити двері перед невизначеністю і вразливістю, які часто необхідні, щоб дістатися до істини.

Бартон пише: «Оскільки ми змушені вигадувати, то часто змушені задовольнятися незакінченими історіями і виходити з них». Він також каже, що, навіть якщо ми склали тільки половину історії, «ми заробляємо дофамінову “винагороду” щоразу, коли вона допомагає нам щось зрозуміти в нашому світі, навіть коли це пояснення неповне або неправильне».

Наприклад, в історії про озеро Тревіс я почала із середини, визначеної ось