Читати книгу - "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

тато прийде — щось вирішим! — утішала чи то себе, чи то бабу. Якусь рятувальну службу викличем! Сапери, чи хто там здатен із цим упоратись… Та сядьте, вгамуйтесь, і без того страшно!

— І то правда, посиджу трохи у вас! Бо геть у квартирі боюся! Онучка все зайнята, все клопочеться!

— Як вам із нею? — вхопилась за нагоду щось випитати, навіть чаю налила бабі. — Миритеся?

— Золота вона дитина, Софійко! З якого боку не глянь, золота! Що красуня, що чепуруха, що розумниця! А як варить їсти, а як малює! Твій дядько хоче її роботи в Київ повезти, спеціалістам показати! А вона нітиться: не варто задля неї турбуватись, мовляв.

Ой, завела! Сто разів слухане-переслухане!

— А чуйна яка! Щось мені заболить — вона й до аптеки, і в магазин! А найкраще помага, коли вона рученята притулить до голови, масаж поробить… Росавонька — мій валідол, цитрамон і анальгін, ще й безплатний.

І про цілительські здібності Підліснячки Софійка вже наслухана! Баби ж тепер не спиниш:

— Гріх, доцю, так думати, але не хочу віддавати її батькам у Полтаву, хай би все у мене й жила!

— Хіба не можна з ними домовитись? — Ану ж, що відомо про так званих батьків?

— Я, дитино, з ними й не родалась ніколи. Все Росавка, по телефону! Прошу, бува: «Дай хоч подякую за тебе!» Вона ж: «Нема за що!» Сама з ними розбереться. І то правда: мені вітання переказують, дитину золоту довірили, чого буду докучати?

Звісно, про що балакати з тими, кого насправді не існує?!

— А Фантик же як до неї? — запобігливо підкладала гості печива.

— Оце єдина морока: Фантик не звикне! Вона до нього і добром, і ласкою, а він — хутро дибки й пішов у своє кубельце! При ній і їжі не торкається!

— Може, якусь небезпеку від неї чує? — Софійка сама злякалась своєї одвертості.

— А таки так, дитино!

— Я-а-ак? Ви теж помітили, що Росава — небезпечна? — Розмова набуває несподівано цікавого повороту!

— Звісно, помітила! Росава ж — Фантикова ця, як його…

Софійка аж подих затамувала. Ну-ну!.. Кажіть, бабусю, кажіть, хто вона!..

— Кун… кон… конкурентка!

— Що-о-о?

— То ж усю любов котикові оддавала! А тут Росавочка об’явилась! Ревнує Фантик! Ревнує, рідненький, що любов мушу на двох ділити!

Тю з цією бабою Валею! Думала, справді щось цінне скаже!

— Нічого, я його, дорогенького, перевиховаю! Потрохи, потрохи, він і повірить, що обох люблю порівну, змириться! І сам без Росавки не зможе, бо така ж мила дівчинка!

Баба Валя відсунула недопиту чашку й заквапилась до дверей:

— Добре, що ти мені про Фантика нагадала! Знов думає, мабуть, що забула про нього! Піду свого нявчика заспокою, помазаю!

«Ох, краще б ви заспокоїли не нявчика, а нявку, тобто мавку-русалку, яку пригріли в хаті!» — мовчки докоряла Софійка, виводячи стару в коридор.

27. Нові курйози

Не встигла замкнути двері за бабою Валею, знову задзвонили.

— Софко, привіт! — на порозі… Кулаківський!

Це вперше він у її домі! Його прихід ошелешив більше, ніж поява змій у підвалі. Не знала, що робити: прикривати посинілу щоку, бігти переодягати кофту чи визбирувати розкидані речі?

Але тільки мить. Бо згадала, що хлопця так тягне до їхнього будинку.

— Привіт! — Запросити до своєї кімнати чи до кухні? Ой, на кухні ж недопиті чаї! — Проходь до кімнати!

— Вдома? — Хлопець кивнув у бік Росьчиної квартири.

— Ні, десь ганяє.

— Але ж там хтось наче є? — наставляв вуха.

— То баба Валя з котом говорить. Ну, що сталося?

— Повний облом і натуральний капець!!!

— Сідай і розказуй! — поспіхом прийняла з канапи купу свіжовипраної білизни.

— Фінал! Гаплик! Завал! — Вад гепнувся на меблю, не виявивши жодної цікавості ні до Софійчиної щоки, ні до безладу.

— Роська провалилася в ополонку і її привалило вербами? — Знала, що не з її, Софійчиним, щастям чекати аж такої події, проте якось треба ж цього Ромео повернути до життя!

— Нє, до цього не дійшло! Хоч із нашої здибанки вона випарувалась!

— Не втямлю: Росяниця перейшла з твердого й рідкого в газоподібний стан?

— Софко, благаю, не жени вумняк! — скривився Вадим. — Я ж до тебе не контрольну здувати прийшов, а як до друга!

Оте «як до друга» подіяло магічно, Софійка вмовкла і приготувалася ловити кожне Вадове слово.

Ох же й невчасно задзвонив у цю мить телефон!

— Софійко, нарешті! Твій мобільний весь час недоступний! Це впросився у шефа з кабінету!

Ось тобі: то нічого, а то оберемками. Це телефонував… Сашко! Сашко, до якого й сама вже третій день марно пробує додзвонитись і до якого сьогодні сама збиралася піти!

— Сашку, бігом кажи, що маєш: я зараз дуже-дуже зайнята!

— Ммм… Як поживає Чорнобілка?

Ясно: хоче запросити на побачення й не зважується!

— Чудово поживає! То що?

— А… Ростик?

— Гуляє з мамою.

— Твій корефан? — Вадим із кімнати. — Везуча! Він до тебе хоч клеїться, робить під’їзди — не те що моя свистулька!

Ще бракувало Сашкові почути голос Кулаківського!

— Сашку, вибач, будь ласка! Я… я тобі передзвоню!

— Але ти не додзвонишся!

— А й справді… Я сьогодні підійду до тебе на точку!

— Стривай, ще хвилинку!..

— Десь за годинку жди!

— Перекажи, що Роськи йому все одно не дістати! — Хоч би Вадим замовк!

— Усе, я не можу говорити! До зустрічі! — поклала слухавку. Таке її щастя: колись через Сашка зривалися побачення з Вадом, тепер навпаки!

З важким серцем повернулась до кімнати.

— Слу-у-ухай, хто це тебе кумарно так забєцав? — Хлопець устиг завважити Софійчиного портрета з лілеями.

— Павлик один… У таборі.

— Нормальо-о-ок! Софко, а він не міг би такого самого і з Роськи забомбашити, га? Для мене? За таке я геть і на бабки розродився б!

— Ні, не міг би!

— Ревнуєш? — прискалив око під своїм шаленим чубом. — Підсів я на неї, Софко, так підсів! Утріскався по вуха, як прибацаний!

— То що з твоєю здибанкою?

— Ага, короче! Я ж виманив у батяні лексуса, хтів з ним підвалити до одного пасажира на колядку! У нього й компаха достойна підібралась! Добазарились про стрілу, там туди-сюди, тири-пири, тралі-валі, підрулив і жду, а вона мені — есемеску! Типу «сьогодні не можу», поїхала як би по свої речі!

«По свій гребінь у Половинчик!»— подумки продовжила Софійка, проте слухала далі.

— Прикинь, а я на тачці! Як центровий на цілий Вишнопіль і як останній лох! Дурно перед старим гнувся, він же дав колеса з умовою, що це — вперше і востаннє! Вже хоч би ти побачила, який я був крутий! От