Читати книгу - "Щиголь"

class="p1">Окрім цих повсякденних незручностей, бачив я його нечасто. Він не обідав із нами й не бував у моїй школі. Він не грався й не розмовляв зі мною, коли був удома. Фактично він узагалі рідко бував удома раніше, ніж я вкладався до ліжка, а в деякі дні — а надто тоді, коли одержував платню, тобто кожної другої п’ятниці, — він приходив із грюкотом та лайкою лише о третій або четвертій годині ранку: гримав дверима, кидав свій портфель і здіймав такий шарварок, що іноді я прокидався, опанований жахом, дивлячись на наклеєні зірки на стелі й думаючи, що це нічний злодій-убивця вломився в наше помешкання. На щастя, коли він був п’яний, його ноги відбивали повільну й непомильну мелодію — я називав його ходу кроками Франкенштайна, вони були розміреними й незграбними, з абсурдно тривалими паузами між ними, — і як тільки до мене доходило, що це не психопат, не вбивця, а лише мій тато тупоче в темряві, я знову провалювався в тривожний сон. Наступного дня, в суботу, моя мати і я намагалися піти з квартири, перш ніж він прокидався від свого заплутаного сну, мокрий від поту, на канапі. Інакше нам доводилося протягом цілого дня ходити навшпиньках, боячись надто гучно причинити двері або потривожити його в якийсь спосіб, поки він із кам’яним обличчям сидів перед телевізором із китайським пивом, яке йому приносили на замовлення, й осклілими очима дивився новини або спорт із вимкненим звуком.

Тож ані моя мати, ані я особливо не стривожилися, коли однієї суботи прокинулися й виявили, що він узагалі не приходив додому. Лише в неділю ми почали непокоїтися, а проте зовсім не так, як зазвичай непокояться люди; то був початок футбольного сезону в коледжах, і він, вельми ймовірно, поставив гроші на один із матчів, і ми подумали, що він сів на автобус і поїхав до Атлантік-Сіті, нічого не сказавши нам. І лише наступного дня, коли батькова секретарка Лоретта зателефонувала нам, бо він не прийшов на роботу, ми почали розуміти: сталося щось дуже серйозне. Моя мати, боячись, що його пограбували або вбили, коли він п’яний виходив із бару, зателефонувала в поліцію; і ми прожили кілька напружених днів, чекаючи, коли пролунає телефонний дзвінок або хтось постукає у двері. Потім, наприкінці тижня, від батька надійшло коротке повідомлення (позначене Ньюарком, штат Нью-Джерсі), де він повідомляв нам нервово надряпаними каракулями, що покинув нас і виїхав у невідомому напрямку, аби «почати нове життя». Я пам’ятаю, що довго міркував над висловом «нове життя», ніби він міг підказати мені або бодай натякнути, куди він подався. Бо після того, як я протягом тижня набридав матері, наполягаючи, щоб вона дозволила мені самому подивитися на лист, вона нарешті погодилася показати мені його («Ну гаразд, — смиренно сказала, відчинивши шухляду й діставши листа, — я не знаю, як би він хотів, щоб я тобі про це сказала, тож ліпше нехай він скаже сам»). Він написав того листа під час перебування в готелі «Даблтрі Інн» поблизу аеропорту. Я вірив, що знайду в його листі цінні вказівки щодо місця його перебування, але натомість був вражений його надзвичайною стислістю (чотири чи п’ять рядків) і недбало надряпаними хай-усе-йде-до-дідька каракулями, ніби він хотів повідомити, що вибіг до бакалійної крамниці.

Багато в чому для нас було полегкістю більше не бачити мого батька в нашому житті. Звичайно ж, я не міг сказати, що мені його бракувало, і, схоже, моїй матері його не бракувало теж, хоч нам було дуже сумно розлучитися з нашою домогосподаркою Чінцією, бо ми не могли дозволити собі платити їй (Чінція розплакалась і запропонувала працювати в нас задарма, але мама знайшла їй працю на неповний робочий день у нашому домі в подружжя з малою дитиною, і десь раз на тиждень вона приходила до моєї матері на філіжанку кави в тому халаті, який носила поверх одягу, коли прибирала). Без зайвих слів фотографія молодого засмаглого батька на гірськолижному схилі зникла зі стіни й була замінена світлиною, на якій ми з матір’ю катаємося на ковзанах у Центральному парку. Щовечора моя мати до пізньої ночі сиділа за калькулятором, переглядаючи рахунки. Хоч ми сплачували стабільне комірне за наше помешкання, було надзвичайно складно щомісяця обходитися без платні мого батька, бо хоч яке нове життя він для себе вигадав, воно не передбачало посилати гроші на підтримку свого сина. Нам доводилося задовольнятися пранням білизни в підвалі нашого дому, ходити на вранішні, дешевші кіносеанси, купувати хліб учорашньої випічки та дешеві китайські страви (локшину, яйця фу-юнг) та заощаджувати п’ятицентові й десятицентові монети на оплату проїзду на автобусі. Та коли я плентався додому з музею в той день — змерзлий, мокрий, з болем, від якого розколювалася голова, — до мене раптом дійшло, що, позаяк наш батько нас покинув, ніхто у світі не турбуватиметься ані про мою матір, ані про мене; ніхто не сидітиме й не думатиме про те, де ми пропадали цілий ранок і чому він нічого про нас не чув. Хоч би де був наш батько, будуючи собі своє Нове Життя (у тропіках чи в преріях, в маленькому лижному містечку або в одному з найбільших американських міст), він, безперечно, цікавився телевізійними новинами, й було легко навіть уявити, що він нині перебуває в стривоженому стані, як перебував іноді, почувши історію, що не мала найменшого стосунку до нього, про ураган або обвалений міст у якомусь далекому штаті. Але чи стривожиться він достатньо, щоб згадати про нас і зателефонувати нам, щоб перевірити, як справи? Мабуть, ні — як навряд чи зателефонує він у свій колишній офіс і запитає, що там відбувається, хоч, безперечно, подумає про своїх колишніх колег, які працюють у центрі Нью-Йорка, — мовляв, а що там відбувається з обліковцями бобів та штовхачами олівців (так він називав своїх колишніх колег), що трудилися на Парковій авеню, 101. Чи секретарки там перелякалися, зібрали папери зі своїх робочих столів, взули своє зручне взуття й подалися додому? Чи влаштували таку собі пригнічену вечірку на чотирнадцятому поверсі, замовивши сандвічі й зібравшись перед телевізором у конференц-залі?

Хоч я діставався додому, здавалося, цілу вічність, я мало що пам’ятаю про ту подорож, лише сіру, холодну, залиту дощем Медісон-авеню — безліч парасольок, натовп людей на хіднику, що мовчки суне до нижнього міста, відчуття масової безликості, що нагадало мені чорно-білі фотографії 1930-х років, де були зображені довгі черги людей, які стояли біля хлібних крамниць та банків,