Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

— давала хоч трошки додаткового тепла, а на дні лежало кілька дрібненьких нечищених, та й, напевно, немитих картоплин — солодкий смак зрадливо виказував те, що вони промерзли…

Ніч була дуже холодна, через погано збиті тонкі дошки просвічувало небо. «Як там наш Давид?» — цвяхом у голові Естер сиділи переживання за сина. Накрившись із Мірою всіма своїми одежинами, вона даремно намагалася задрімати — колючий холод наче роздягав її. Почало сіріти, і вже знайомий металевий стукіт підняв на ноги. Люди знову вишикувалися за їжею — на сніданок була напівсира ячмінна каша, вістюки й цілі зерна боляче різали рот, але це калорії, це — життя… У колонах невільники вирушили на будівництво дороги. Давид, як і інші чоловіки, накидав на візки каміння й пісок, а жінки, зціпивши зуби, з останніх своїх сил штовхали їх уперед, висипаючи на початок нової дороги — тієї, що приведе їх до смерті… Естер доводилося дуже важко: Міра зовсім не розуміла, що потрібно робити, і мати волочила візок за двох, слідкуючи, щоб вона трималася за ручку візка: інакше Міру могли розстріляти — за саботаж.

Замість обіду давали півгодинну перерву; Естер присіла на велику колоду. Весняне сонце вийшло з-за хмар і пригрівало темні постаті, розливаючи приємне тепло тілом. Циганка Гіта почала підколупувати землю з нагрітого боку колоди, щось звідти витягнула й піднесла до Естер товстого рожевого хробака:

— Їж, не бридься… Тобі потрібні сили — як врятуєш дітей?

Естер дивилася на звивисте рожеве тільце: «Як… Як таке їсти… Але Гіта знає, що каже…» Зробила зусилля — і хробак став обідом. «Добре, що він не має очей…» За хвилю відчула, що організм прийняв його, і теж стала підкопувати колоду — наступний хробачок став поживою Міри. До вечора Естер таки допрацювала, хоча зранку їй здавалось, що саме вона стане першою жертвою пана Шнітке. Убога вечеря, перекличка, і спати, спати…

У закляклому холодному забутті Естер побачила свого Аарона. «Як ти, зіронько моя? — ніжно промовляв і простягав до неї на диво білі руки. — Ходи, ходи до мене, будемо разом…» Естер зробила крок назустріч: «Так… але чекай, Аароне, а як наші діти?» — і розплющила очі. «Я померла… я померла…» — зовсім без страху подумала Естер. Лише сонний стогін Мірочки повернув її до дійсності. «Я не можу… Не маю права помирати. Це право слабких, які не мають дітей. Давид і Міра — мої сонце й місяць, вони мають вижити…»

Сірий ранок знову розпочався звуком бляшанки:

— Казала баба: марець — і висунула палець, а мороз за палець — хап! — пробурчала Гіта, мерзлякувато кутаючись у свою квітчасту хустину. Естер, на диво, не відчувала себе вщент розбитою, сьогодні возик уже пересувався вправніше у її слабких руках, та й Міра ніби щось почала розуміти й уже докладала невеличких зусиль. Під час перерви Естер розкопала хробачків для себе й дітей, з вдячністю глянула на Гіту — циганка незворушно жувала якийсь корінець. З кожним днем сонце нестримно піднімалося, збільшуючи стражденну трудову повинність. Невипрана одежа від пилу й поту потихеньку протерлася і рвалася на клапті, нової ніхто не давав. У бараках стояв важкий сморід немитих місяцями людських тіл. Колонії дрібненьких коричневих вошей розкошували на тисячах і так обезкровлених тіл… Ближче до квітня почали повертатися додому дикі гуси, лелеки, несучи нові звуки в примарне існування підневільних людей; і ці звуки, потепління й весняні запахи будили якісь генетично сховані надії на краще. Давид проводжав довгим поглядом птахів: «Якби мені ваші крила… Які ж ви щасливі й не знаєте цього. Свобода і воля — ваші. А поживи — скільки її треба… Чого люди не вчаться у вас?»

Увечері в’язні побачили пару буслів — ті шукали домівку й довго кружляли над їхнім табором, у неквапливому польоті велично писали коло за колом, демонструючи елегантне біло-чорне вбрання. Сотні глибоко запалих очей із гіпнотичним зачаруванням стежили за плавним танком на блакитному тлі — наче кожен був там, з ними… а хтось саме так тисячі разів уявляв свій відліт зі злиденного табірного буття на розмову до Бога…

Майор Шнітке вийшов на поріг своєї хатини, підняв голову, потім перевів погляд на обличчя: щось нове вгадувалося на лицях. Не було страху, байдужості, з’явилася замріяність в очах… Що?! Перестали боятися, сміють бути людьми? Жиди, цигани — не люди, ні; повільно розстебнув кобуру… прицілився… Лелека раптом різко змахнув крильми і, видавши пронизливий гортанний крик, каменем полетів додолу; зачепився за колючий дріт огорожі — і повис розп’ятими крильми… З оранжевого дзьоба потекла червона цівка, з’єднуючи прекрасну пташину душу з брудом пекельного табірного життя. Люди, які пережили смерті рідних, знущання, голод і мали повну атрофію всіх емоцій, відчули страшенне потрясіння: майор Шнітке розстріляв не просто лелеку… Він розстріляв їхню останню надію, підрізав крила єдиному, що ще не міг забрати, — мрії про спасіння. І Шнітке це знав: поглядом переможця він окинув натовп і почав повільно запихати пістолет.

— А-а-а! — з криком кинувся на нього виснажений чолов’яга, але встиг добігти лише до сходів — голова шарпнулася від пострілу, і тіло розп’яттям упало перед Шнітке.

У закляклих людей текли сльози: ніхто, ні один народ не смів образити цих прекрасних і мирних птахів; образиш — або хати згорять, або хтось помре, або, не приведи Господи, діти перестануть народжуватися…

— Поганий се знак… Знак біди… — тужливо прошепотіла Гіта, витираючи скупу сльозу.

Давид довго не міг прийти до тями. «Ну, війна між людьми, а за що лелеку? Демони зла, про яких колись говорив рабин, збираються знищити весь світ…» Та як щось змінити, хлопчина не знав. Міра уві сні кілька разів схлипувала; лише сон знімав окови з її свідомості, та й то він був наповнений жахами. Назавтра йшов холодний дощ, небо наче плакало за своїм убитим білим янголом, який розпростертими крилами завис на колючій огорожі.

Коли зранку дорожній майстер із місцевих Степан Врублевський побачив мертвого бузька, то аж зблід, по тому перехрестився, обережно зняв птаха з дроту і поніс хоронити в ліс. Шнітке байдуже спостерігав за відголоском учорашньої події. Звідки йому було знати, що не раз молоді жінки, що хотіли дитини, щиро тягнули руки до птаха з проханням: «Буську-буську, принеси Маруську!»; що благословенне було те витківське обійстя, де клекотали оранжевими дзьобиками молоді лелеченята; і те, що Степан уже два роки марно спокушає лелек великими дерев’яними колесами на височенних стовпах на своєму подвір’ї…

«Це людина. Добра людина», —