Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

загриз. І ми з мамою кота занесли. Залишили на ринку — нехай сам собою живе, кіт-убивця.

Тьотя Айшат, дружина дяді Адама, мою маму кляне. Каже:

— Ти, Лено, його врятувала, а мені тепер із калікою жити!

А мама й сама не рада, що врятувала.

Поля

02.04.

Пробралася до Альонки. Їм допомагають виїхати. З ними зібрався тікати з Чечні і дядько Саша.

Ми сиділи з Альонкою на підлозі — так, щоб крізь вікна нас не було видно. Ми дивилися старий фільм, знятий за романом Дюма «Три мушкетери». Там є пісня з питанням: чи вам, пане, спокій не по кишені? Нам він точно не по кишені. Спокій. Ми з мамою лишаємося тут. Руслан не може жити в Росії. Там ненавидять чеченців. Теж кидаються битись, обзивають. Як тут ненавидять росіян.

А все через війну. Коли не було війни — був мир.

Поля

26.04.

Учора приїхали друзі: хлопчик Сашка, його старший брат Ерик і тьотя Аля. Я давно їх чекала. Не вірила, що повернуться. Коли вони в грудні виїхали в Краснодарський край, до родички, я молила їх подумки щодня: «Дорогі, любі сусіди, повертайтеся! Не кидайте мене! Я вас усіх дуже люблю (особливо Ерика й Сашку). Чому ви так довго не повертаєтесь? Приїдьте, я так сумую!»

Навіть вірші народилися самі собою, щойно я подумала про Ерика.

За вікном холодний вітер,

Він веде свою розмову:

Каже, що тебе зустріну

Я у літній вечір знову.

Каже, вернешся до мене,

Та не той, про кого мрію.

І що він, той самий вітер,

Забере мої надії.

І вчора вони приїхали. До нас відразу прибігли Ерик і Сашка, в гості. Електрики не було. Ми сиділи при свічках і грали в карти. Потім вони покликали мене до себе, але я не пішла.

А сьогодні я вдягла свій найкрасивіший халат і зачесалася. Мама це помітила і каже:

— Полю, як хлопці приїхали, ти стала дбати про себе!

— Ні, я навіть у гості до них не піду, — вилетіло в мене (хоч це й неправда).

— А вони й не покличуть! — відрізала мама.

Не знаю чому, але я жахливо почервоніла. Мабуть, я таки й справді до них не піду. Сашка по секрету сказав, що вони ненадовго — виїдуть із Чечні за два тижні. Вони по свою бабусю приїхали. На неї в її будинку напали. Обікрали. Налякали. Вона старенька, жила далеко від нас, у мікрорайоні.

«Життя — важка штука». Це точно.

28.04.

До школи не пішла. Ангіна.

Учора знову прокралася до Альонки, у приватний сектор. Вони так і не виїхали. Бойовики їх шукали — налякали розстрілом старенького дідуся Пашу, який ховав Альонку з тьотею Валею в себе. Йому стало погано з серцем, він помирає.

Бойовики зайняли квартиру всерйоз. Не вигнати! Правду про дядька Адама слухати не хочуть.

Виїхати з Чечні в Альонки з тьотею Валею не виходить. Що ж робити? Їх уб’ють?!

Бачила бабусю Сашки й Ерика. Її звати Тося.

П.

03.05.

Мені купили сукню! Я відразу пішла в гості до Сашки.

10.05.

Я на ринку торгую соком. Заробляю на їжу.

Зайшла до сусідів, Сашки, Ерика й тьоті Алі. Але Сашка відмовився розмовляти без жодної причини і втік до Башира. Грати у футбол. А Ерик пішов у гості до Мансура. Я мусила розділити компанію млинців зі сметаною, тьоті Алі й телевізора. Більше я до них не піду!

Ох, попався б мені цей Башир!

Поля

13.05.

Була в Ерика. Він відразу втік, а Сашка посидів-посидів і так само втік.

Тепер маю план, як висловитися: завтра йтиме фільм «Серця трьох», і я скажу Сашці, коли він прийде по мене: «Зайди-но сюди. Я до кого йду в гості? До тебе чи до тьоті Алі? Чому ти кличеш мене, а потім залишаєш і йдеш гуляти? Не хочеш дружити — так і скажи!» Подивимося, що з цього вийде.

У мами скоро день народження. Купила їй подаруночок.

18.05.

З докорами другові Сашці в мене, звичайно, нічого не вийшло. Він наступного дня прибіг, і я йому пробачила. Але зараз про інше.

Щоденнику, я ходила з Ериком і Сашкою по питну воду в сади-городи. У наших будинках води немає. Тягаємо відрами. Хлопці всю дорогу з мене знущались, але не злостиво, а ніби жартома. Через сік «Юпі». Вони казали, що я його не ложкою в карафі розмішую, а руками розводжу. Ну так, у мене рука пофарбувалася трохи.

Потім вони сміялися з панчіх. Називали мене «Пеппі». А панчохи, на мій жах, поки ми йшли грязюкою між садами, забруднились, і вони посміялися ще й із цього приводу. Причому Ерик жартує, а Сашка за ним повторює безперестанку, лиходій.

— Коли ми в грудні виїхали з Чечні до Росії, ми не знали! — сказав Ерик. — А тепер ми приїхали назад і бачимо: ти — дурненька мала нечупара в хусточці. У нас там, у російському селі, були справжні дівчата в міні-спідницях! Вони танцюють на столі й можуть випити! І цілуватись. А ти — дурненька дитина.

Я дуже образилась. Хотіла заревти, але не стала. Ерик це побачив і дав мені щигля. А я його за волосся смикнула. Після цього він сказав, що хлопці й дівчата мають не битись, а дечим іншим займатись, але я зрозумію це лише роки за два. І ще багато чого нафантазував.

Що він мене вчить? Маю 12 років!

Сашці 11 років, а Ерикові нещодавно виповнилося 15 років! І Сашка, який клявся мені в коханні й молився про мир у нашому місті разом зі мною, зараз підтакував старшому братові.

Ми довго стояли в черзі по воду. Коли туди ж прийшла якась дівчина років чотирнадцяти, мої друзі їй заусміхалися. Почали говорити компліменти, викаблучуватись і загравати. А я, набравши води, пішла додому і страшенно образилась.

Поля

20.05.

Була в школі. Подобається мені Імран. Це мій однокласник. Має зелені очі. Хоча Ерик і Сашка мені теж подобаються. Я не знаю, Щоденнику, чи зможеш ти мене зрозуміти: щось я сама себе не зрозумію.

25.05.

Ходила до школи. У нас була лінійка — усіх шикували класами. Це тому, що в 11-го класу іспити. Тепер, кажуть, в атестаті буде печатка з вовком. Така печатка тільки в Чечні. А деінде її ніхто не визнає. Нас знімали телекамери, мабуть, по