Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Гляди, Миколо! Це востаннє. Нам таких швайцарів у ресторані й задурно не треба. Ти до церкви сторожем піди. — Промовивши це, командир скомандував точно, ясно, швидко: — Пантелія з буфетної. Міліціянта. Протокол. Машину. До психіятричної. — І додав: — Сюрчи!

За чверть години вкрай вражена публіка не тільки в ресторані, але й на самому бульварі та у вікнах будинків, що виходять до саду ресторану, бачила, як із воріт Грибоєдова Пантелій, швайцар, міліціянт, офіціянт та поет Рюхин виносили сповитого, мов ляльку, хлопця, який, заливаючись слізьми, плювався, мірячись влучити саме в Рюхина, захлинався слізьми й кричав на весь бульвар:

— Сволота!.. Сволота!..

Шофер вантажної машини із злим лицем заводив мотора. Поряд лихач гарячив коня, бив його по купрові бузковими віжками, кричав:

— А от на біговому! Я возив до психіятричної!

Довкола гомонів натовп, обговорюючи небачену подію; одне слово, був паскудний, мерзенний, спокусливий, свинячий скандал, який вщух лише тоді, як вантажівка понесла на собі від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціянта, Пантелія й Рюхина.

Розділ 6

Шизофренія, як і було сказано

Коли до приймальні знаменитої психіятричної клініки, недавно відбудованої під Москвою на березі річки, увійшов чоловік з гострою борідкою й облачений у білий халат, була половина на другу ночі. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, який сидів на дивані. Тут був і вкрай схвильований поет Рюхин. Рушники, якими було зв’язано Івана Миколайовича, лежали жужмом на тому ж дивані. Руки й ноги Івана Миколайовича були вільні.

Побачивши прибулого, Рюхин зблід, кахикнув і нерішуче сказав:

— Здрастуйте, докторе.

Доктор вклонився Рюхину, але, вклоняючись, дивився не на нього, а на Івана Миколайовича. Той сидів цілком нерухомо, зі злющим обличчям, зсунувши брови, і навіть не ворухнувся при вході лікаря.

— Ось, докторе, — чомусь таємничим шепотом промовив Рюхин, боязко оглядаючись на Івана Миколайовича, — відомий поет Іван Бездомний… ось, бачите… ми побоюємося, чи не біла гарячка…

— Дуже пив? — крізь зуби спитав доктор.

— Ні, випивав, але не так щоб вже…

— Тарганів, пацюків, чортиків чи летючих собак не ловив?

— Ні, — здригнувшись, відповів Рюхин, — я його вчора бачив і сьогодні рано. Він був абсолютно здоровий…

— А чого в кальсонах? Із ліжка взяли?

— Він, докторе, до ресторану прийшов отак…

— Ага, ага, — дуже задоволено сказав доктор, — а чого садна? Бився з кимсь?

— Він з паркану впав, а потім у ресторані вдарив одного… і ще декого…

— Так, так, так, — сказав доктор і, повернувшись до Івана, додав: — Здрастуйте!

— Здоров, шкідник! — злісно й гучно відповів Іван.

Рюхин зніяковів до того, що не насмілився підвести очей на чемного доктора. Та той нітрохи не образився, а звиклим, вправним жестом зняв окуляри, піднісши полу халата, заховав їх до задньої кишені штанів, а тоді запитав Івана:

— Скільки вам років?

— Та ходіть ви усі від мене під три чорти, їй-бо! — грубо закричав Іван і відвернувся.

— Чого ж ви сердитесь? Чи я сказав вам що прикре?

— Мені двадцять три роки, — збуджено промовив Іван, — і я подам скаргу на усіх вас. А на тебе особливо, гнидо! — удався він осібно до Рюхина.

— А на що ж ви хочете поскаржитися?

— На те що мене, здорову людину, схопили й силоміць притягли до божевільні! — гнівно відповів Іван.

Тут Рюхин придивився до Івана й похолов: аніякого божевілля не було в того в очах. З каламутних, якими вони були в Грибоєдові, вони перемінилися на колишні, ясні.

«Батечку мій! — полохливо подумав Рюхин. — Та він і правда нормальний? Ото халепа! Навіщо ж ми й справді сюди його приволочили? Нормальний, нормальний, тільки пика подряпана…»

— Ви перебуваєте, — спокійно промовив лікар, присідаючи на білий табурет на блискучій нозі, — не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не стане затримувати, якщо в цьому немає потреби.

Іван Миколайович скоса зиркнув з недовірою, але усе ж пробурчав:

— Слава тобі, Господи! Знайшовсь нарешті один нормальний серед ідіотів, з котрих перший — бовдур і нездара Сашка!

— Хто цей Сашка-нездара? — поцікавився лікар.

— Та ось він, Рюхин![135] — відповів Іван і тицьнув брудним пальцем у напрямі Рюхина.

Той спалахнув з обурення.

«Оттака мені від нього дяка! — гірко подумав він. — За те, що виявив чулість до нього! От уже справді паскуда!»

— Типовий куркулець за своєю психологією, — промовив Іван Миколайович, якому, очевидно, допекло викривати Рюхина, — і до того куркулець, що ретельно маскується під пролетаря[136]. Погляньте на його пісну фізіономію та звірте з тими лункими віршами, які він написав до першого числа! Хе-хе-хе… «Здіймайтесь!» та «підіймайтесь!»… а ви зазирніть йому до нутра — що він там думає… ви жахнетеся! — Тут Іван Миколайович зловіщо розсміявся.

Рюхин тяжко сапав, був червоний і думав тільки про одне, що він відігрів в себе на грудях змію, що поспівчував тому, хто виявився насправді затятим ворогом. І головне, що й вдіяти нічого не можна було: не лаятися ж з душевнохворим?!

— А чого вас, власне, доправили до нас? — запитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.

— Та чорт би їх побрав, тих йолопів! Схопили, зв’язали якимось ганчір’ям і поволокли на вантажівці.

— Дозвольте вас запитати, ви чому до ресторану прийшли в самій білизні?

— Нічого тут немає дивного, — відповів Іван, — пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мою одежу, а оце паскудство залишили! Не голяком оце ж мені Москвою йти? Вдяг що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.

Лікар питально поглянув на Рюхина, і той похмуро пробурмотів:

— Ресторан так називається.

— Угу, — сказав лікар, — а чого так поспішали? Якесь ділове побачення?

— Консультанта я ловлю, — відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.

— Якого консультанта?

— Ви Берліоза знаєте? — спитав Іван багатозначно.

— Це… композитор?

Іван засмутився.

— Який там композитор? Ах так… Та ні! Композитор — це однозванець Миши Берліоза!

Рюхину не хотілося нічого казати, та довелося пояснювати.

— Секретаря МАССОЛІТу Берліоза сьогодні увечері переїхав трамвай на Патріярших.

— Не бреши ти, чого не знаєш! — розсердився на Рюхина Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай прилаштував!

— Штовхнув?

— Та яке там «штовхнув»? — озлоблений загальною нетямою, викрикнув Іван. — Такому й штовхати не треба! Він такі штуки може втинати, тільки ну! Він наперед знав, що Берліоз потрапить під трамвай!

— А чи хто ще, крім вас, бачив цього консультанта?

— То ж то й лихо, що тільки я та Берліоз.

— Так. А яких заходів ви вжили, щоб упіймати цього вбивцю? — Тут лікар повернувся й кинув погляд жінці у білому халаті, що стояла