Читати книгу - "Чорнильна кров"

всіх. — Коли Роксана говорила, в її голосі не було тієї сили і краси, яку вона випромінювала, коли співала.

— Так, усе, як і колись, — сказав він. — Попри всі ці роки.

Раптом він по-справжньому відчув, що повернувся додому. Те відчуття виявилось таке сильне, що йому обм'якли коліна. Вогнерукий був неймовірно щасливий, що знову бачив її — жахливо, страшенно щасливий.

«Спитай мене! — подумав він. — Спитай, де я був».

Але він не знав, як пояснити свою відсутність.

Роксана лише сказала:

— Здається, тобі добре велося там, де ти був.

— Так лише здається, — відповів Вогнерукий. — Я був там не з власної волі.

Роксана вдивлялася йому в обличчя, наче забула, як воно виглядає, і провела хлопцеві по волоссю. Волосся у сина чорняве, як і у матері, проте очі не Роксанині. Хлопець дивився на Вогнерукого так, ніби не приймав його.

Вогнерукий потер руки і шепотів пальцям вогненні слова, поки з них дощем не западали іскри. На кам'янистій землі розквітали квіти, червоні квіти, кожна пелюстка — полум'яний язичок.

Хлопець витріщився з сумішшю захвату і страху. Тоді присів і простягнув руку до вогняних квіток.

— Обережно! — попередив Вогнерукий, та вже було пізно. Хлопець знічено застромив обпечені пальці в рота.

— Отже, вогонь тебе ще також слухається, — сказала Роксана, і вперше він помітив усмішку в її очах. — Ти голодний? Ходи.

І мовчки пішла до хатинки. Хлопець і далі вдивлявся у вогняні квіти.

— Я чув, ти вирощуєш трави для цілителів. — Вогнерукий нерішуче зупинився у дверях.

— Так. Навіть Кропива в мене закуповується.

Кропива, маленька, як мохиня, постійно непривітна і неговірка, як жебрак без язика. Але кращої цілительки у цьому світі не знайдеш.

— Вона так само живе у старому ведмежому барлозі на краю лісу? — Вогнерукий нерішуче протиснувся у двері. Йому довелося втягнути голову. В кімнаті пахло свіжоспеченим хлібом.

Роксана поклала буханець на стіл, дістала сир, олію, оливки.

— Так, але буває там вона рідко. Вона все чудніша, тиняється по лісу, балакає з деревами і сама з собою, шукає рослини, яких іще не знає. Часом пропадає тижнями, тому люди частіше йдуть до мене. Кропива дечого мене навчила за ці роки. — Роксана не подивилась на нього. — Вона показала, як вирощувати на полі лісові трави. Конюшина метеликова, дзвіночки, червоні вітрогонки — з їхнього цвіту вогняні ельфи роблять свій мед.

— Я не знав, що вітрогонкою лікують.

— Нею й не лікують. Я її вирощую, бо вона мені когось нагадує. — Цього разу Роксана подивилась на нього.

Вогнерукий простягнув руку до оберемка трав під стелею, розтер висохлі квіти: лаванда, сховок для гадюк, але й допомагає від їхніх укусів.

— Трави ростуть тут, певно, тому, що ти їм співаєш, — сказав вогнедув. — Хіба ж не казали колись: як співає Роксана, навіть каміння розквітає?

Роксана відрізала шматок хліба, налила олії в мисочку.

— Я співаю тільки їм, — сказала вона. — І моєму сину.

Роксана підсунула Вогнерукому хліб.

— Їж. Учора спекла. — Вона повернулась і підійшла до вогню.

Вогнерукий умочив шмат хліба в олію і потайки роззирнувся. Два мішки з соломою, кілька ковдр на ліжку, лавка, стілець, стіл, горнятка, кошики, пляшки і мисочки, висушені оберемки трав під стелею, один біля одного (вони так завжди висіли в печері Кропиви), і скриня, на диво розкішна, як для цієї скупої кімнати. Вогнерукий добре пригадував того крамаря, який подарував її Роксані. Його слугам було важко нести скриню, по вінця завалену шовковими сукнями, вишитими перлами, рукави всіяні мереживом. Вони ще в скрині? На полі від них жодної користі.

— Я вперше пішла до Кропиви, коли захворіла Розана. — Роксана не оберталася. — Я нічого не знала, навіть як збити температуру. Кропива розповіла все, що знала, але нашій доньці нічого не допомагало. Тому я показала малу Болотяникові, але температура росла. Я відвезла її в ліс, до фей, але й вони не допомогли. Можливо, якби ти був з нами, вони й допомогли б. Але тебе не було.

Вогнерукий побачив, як Роксана витерла очі.

— Хмароходець розповів мені.

Він знав, це не ті слова, але кращих просто не знайшов.

Роксана кивнула і знову витерла очі.

— Люди кажуть, тих, кого любиш, бачитимеш і після їхньої смерті, — прошепотіла вона. — Вони приходитимуть до тебе вночі або у снах. Кажуть, наш смуток кличе їх назад, вони повертаються, та ненадовго… Розана не повернулась. Я ходила до жінок, які розмовляють з мертвими, палила трави, їхній запах мав повернути її. Ночами я лежала без сну, сподівалася, що вона повернеться… Але це все неправда. Дороги назад нема. Чи, може, ти знайшов цю дорогу?

— З царства мертвих? Ні. — Вогнерукий сумно всміхнувся. — Ні, так далеко я не був. Але повір мені, навіть там, де був, я шукав шлях до тебе…

Роксана довго дивилась на нього. Ніхто ніколи так на нього не дивився. Він знову шукав слова, які б пояснили, де він був, та не знаходив.

— Коли Розана померла… — Роксанин язик затнувся від цього слова, наче воно знову могло вбити доньку. — Коли вона лежала мертва на моїх руках, я заприсягнулася, що більше ніколи не буду така безпомічна, коли смерть захоче забрати близьку людину. Відтоді я багато чого навчилася. Можливо, сьогодні я б її вилікувала, а може, й ні.

Вони подивилися одне на одного. Цього разу Вогнерукий не ховав свій біль.

— Де ти її поховала?

Роксана кивнула в бік подвір'я.

— За хатою. Там, де вона завжди бавилася.

Вогнерукий повернувся до відчинених дверей, хотів принаймні подивитися на землю, під якою вона лежала, та Роксана стримала його.

— Де ти був? — прошепотіла вона і схилила чоло йому на груди.

Він провів рукою по її волоссю, пронизаному, мов павутинням, маленькими сивими пасмами, і сховав у ньому обличчя. Роксана домішувала померанцю до води, коли мила волосся. Запах повернув стільки спогадів, аж у голові запаморочилось.

— Дуже далеко, — сказав він. — Я був неймовірно далеко.

Він стояв і міцно тримав її, не міг повірити, що вона знову тут, не лише спогад, розмитий і нечіткий, а з плоті і крові… І не проганяла його.

Як довго вони так простояли, він не знав.

— А що зі старшою? Як справи в Бріани? — запитав він.

— Вона давно живе в замку, прислужує Віоланті, князівській невістці. Її всі називають Бридкою. — Роксана відійшла від Вогнерукого, провела по туго зібраному волоссю. — Бріана співає для Бридкої, доглядає її розпещеного сина і читає вголос. Віоланта до безтями закохана в книжки, але в неї поганий зір, тому сама вона читати не