Читати книгу - "Чорнильна кров"

може. Читати треба потайки, князь невисокої думки про жінок, які читають.

— Бріана вміє читати?

— Так, сина я також навчила.

— Як його звати?

— Єган, як його тата. — Роксана підійшла до столу і провела рукою по квітах на столі.

— Я його знав?

— Ні. Він залишив мені цей хутір — і сина. Наш сарай підпалили, чоловік забіг досередини, щоб урятувати худобу, і вогонь з'їв його. Хіба не дивно: кохаєш двох чоловіків, одного вогонь оберігає, а другого він убив? — Роксана на мить замовкла. — Рудий Лис керував вогнепалими. За нього вони бушували ще гірше, ніж за Каприкорна. Баста і Каприкорн зникли тоді ж, коли і ти, ти знав це?

— Так, я чув, — пробурмотів він і не зміг відвести від неї очей. Яка вона неймовірно гарна, було боляче дивитися на її красу. Роксана підійшла до Вогнерукого, кожен її порух нагадував день, коли він уперше побачив її танець.

— Феї добре зробили свою справу, — сказала вона тихо і торкнулася його обличчя. — Якби я не знала, що сталося насправді, то подумала б, ніби хто намалював тобі рубці срібним олівцем.

— Дуже приємна неправда, — прошепотів Вогнерукий. Ніхто краще за Роксану не знав, звідки ті рубці. Вони не забудуть той день, коли Змієголов наказав їй танцювати і співати для нього. Каприкорн теж там був, з Бастою і рештою вогнепалих. Баста витріщався на Роксану, як кіт на масло. Він її постійно підстерігав, обіцяв золото і прикраси, погрожував і підлещувався. Та Роксана відмовляла, віч-на-віч і при свідках. Тоді Баста довідався, хто їй подобається. По дорозі до Роксани він підстеріг Вогнерукого. Два розбійники тримали Вогнерукого, а Баста різав йому обличчя.

— Після того як твій чоловік помер, ти не одружилася знову?

«Ну й дурень, — подумав він собі, — ревнуєш до мертвого».

— Ні. Єдиний чоловік на цьому хуторі — Єган.

Хлопець з'явився у відчинених дверях раптово — наче підслуховував і лише чекав, коли нарешті про нього згадають. Мовчки посунув повз Вогнерукого і сів на лавку.

— Квіти виросли, — сказав він.

— Ти обпік пальці?

— Трохи.

Роксана підсунула горнятко з холодною водою.

— Ось, застроми пальці. Як не допоможе, розіб'ю яйце. Білок найкраще помагає проти опіків.

Єган слухняно засунув пальці в горнятко і розглядав Вогнерукого.

— Йому що, ніколи не пече? — запитав він маму.

Роксана не втримала усмішку.

— Ніколи. Вогонь його любить. Він пестить й цілує його пальці.

Єган зиркнув на Вогнерукого, наче Роксана зрадила таємницю, що у венах Вогнерукого тече не людська, а феїна кров.

— Не вір, це неправда! — сказав Вогнерукий. — Звісно, вогонь мене кусає.

— Рубці на твоєму обличчі не від вогню.

— Ні.

Вогнерукий відламав ще трішки хліба.

— Ця Віоланта, — сказав він, — Хмароходець сказав, що Змієголов її батько. Вона теж ненавидить шпільманів?

— Ні. — Роксана провела по чорному волоссю хлопця. — Якщо Віоланта когось ненавидить, то лише батька, їй було сім, коли тато відіслав її в Омбру. Коли їй стало дванадцять, вона вийшла заміж за Козимо, а за шість років овдовіла. Тепер сидить у замку свого свекра і дбає про підданих, бо князь через тугу забув, що це таке. Віоланта милосердна до слабких. Жебраки, каліки, вдови з голодними дітьми, селяни, які не можуть сплатити податки, — всі йдуть до неї. Але Віоланта — жінка. В неї небагато влади, бо навіть по цей бік лісу всі бояться її батька.

— Бріана охоче живе в замку. — Єган витер пальці об штани і стурбовано подивився на почервонілі кінчики. Роксана занурила його руку у воду.

— Так, на жаль, — сказала вона. — Нашій доньці подобається вдягати поношений Віолантин одяг, спати в м'якому ліжку з балдахіном і слухати компліменти від вишуканого товариства. Але я не схвалюю такого, і вона це знає.

— Мене Бридка теж інколи забирає! — В Єгановому голосі вчувалася гордість. — Щоб я бавився з її сином. Він заважає їй і Бріані, коли та читає, з ним ніхто більше не хоче бавитися, бо він одразу кричить, якщо його зачепити. А якщо його переможеш, то кричить, що відрубає голову.

— Ти дозволяєш йому бавитися з князівським дітваком? — Вогнерукий кинув на Роксану схвильований погляд. — Князі ніколи не стануть тобі друзями, байдуже, скільки їм років. Хіба ти забула? Те саме стосується і їхніх дочок, а вже точно, коли Змієголов їхній тато.

Роксана мовчки пройшла біля Вогнерукого.

— Не треба мені нагадувати, які князі, — сказала вона. — Твоїй доньці п'ятнадцять років, вона давно не слухає моїх порад; можливо, вона послухається свого батька, хоча не бачила його десять років. Наступної неділі Тлустий князь святкує день народження внука. Піди туди, якщо хочеш. Після Воронових виступів вони дуже зрадіють доброму вогнедуву.

Роксана зупинилась на порозі.

— Ходи, Єгане! — сказала вона. — Ти не так вже й попік пальці. Ходи, в нас багато роботи.

Хлопець послухався і навіть не думав скаржитися. З порога він ще раз зацікавлено подивився на Вогнерукого і пострибав за мамою. Вогнерукий залишився сам. Він подивився на горщики біля вогню, на дерев'яні мисочки, веретено в кутку і скриню, яка розповідала про Роксанине минуле. Проста хатинка, не більша за вуглярню, але хатинка: те, що Роксана завжди хотіла. Їй ніколи не подобалося, що по ночах над нею лише небо. Навіть коли вогонь розпускав рясні квіти, щоб ті охороняли її сон.

Меґі читає

Кожна-кожнісінька книжка має душу.

Душу того, хто її написав, і душу тих, хто її прочитав, відчув і бачив уві снах.

Карлос Руїз Зафон. Тінь вітру

Коли в будинку Елінор стало тихо, а сад потонув у місячному сяйві, Меґі надягла сукню, яку пошила для неї Реза. Кілька місяців тому вона розпитувала маму про жіночі сукні в Чорнильному світі.

— Для якої жінки? — запитала Реза. — Для Селянки? Для Шпільманки? Для князівської дочки? Для служниці?

— А що носила ти? — запитала Меґі. Реза поїхала з Даріусом у сусіднє містечко і купила там просту, досить грубу темно-червону матерію. Мама попросила в Елінор дозволу витягти з підвалу стару швейну машинку.

— Ось таку сукню я носила, коли прислуговувала у Каприкорновій фортеці, — пояснила вона і вдягла на Меґі готову сукню. — Для селянки вона занадто вишукана, але для служниці багатого пана — те, що треба. Для Мортоли дуже важливо, щоб наш одяг був ненабагато гірший, ніж одяг князівських служниць, байдуже, що ми прислуговували лише банді паліїв.

На дверях шафи висіло дзеркало, вона стала перед ним, оглянула себе. Перед нею стояла інша людина. В Чорнильному світі вона буде чужинкою: сама сукня нічого не змінить.

«Чужа,