Читати книгу - "Сон кельта"

Не тривожтеся. Малярія не поспішає розлучитися з вами, хоч вас уже й не трусить.

Вони розмовляли після вечері на терасі будиночка, який був житлом і конторою Роджера. Не було ані місяця, ні зірок, ніч Матаді була непроникно чорною, але дощ не йшов, і шарудіння комах їх заколисувало, поки вони курили й пригублювали трунки з келихів, що їх тримали в руках.

— Найгіршим були не джунглі, не паскудний клімат, не лихоманка, через яку я майже не повертався до свідомості протягом близько двох тижнів, — скаржився поляк, — ні навіть жахлива дизентерія, яка примушувала мене випорожнюватися кров’ю протягом п’ятьох днів поспіль. Найгіршим, Кейсмент, було постійно бачити ті жахіття, які щодня відбуваються у клятій країні. Які витворяють чорні демони й білі демони, хоч би куди ти обернув погляд.

Конрад зробив рейс туди й назад на маленькому пароплаві компанії, на який його призначили капітаном, «Король Бельгії», від Леопольдвіля-Кіншаси до водоспадів Стенлі. Усе складалося в нього погано в цьому рейсі до Кісанґані. Він мало не втопився, коли перекинулося каное, в якому недосвідчені веслярі потрапили у водоверть поблизу від Кіншаси. Малярія примусила його впасти на свою маленьку койку, і його трусило так, що він не міг підвестися. Потім він довідався, що колишній капітан «Короля Бельгії» був убитий стрілами під час суперечки з тубільцями в одному із сіл. Службовець «Анонімного Бельгійського товариства для комерції з Верхнім Конго», якого він підібрав у далекому селищі, де він збирав слонову кістку й каучук, помер від невідомої хвороби під час їхньої подорожі. Але не трагедії фізичного характеру довели до нестями польського моряка.

— Моральна розбещеність і продажність, розбещеність душі наповнюють цю країну, — сказав він безвиразним, похмурим голосом, наче перед ним постало апокаліптичне видіння.

— Я намагався підготувати вас, коли ми познайомилися, — нагадав йому Кейсмент. — Певно, я не досить детально вам розповів, з чим ви зустрінетеся там, у Верхньому Конго.

Що його так вразило? Відкриття того, що дикунські звичаї, такі як людожерство, досі існують у деяких спільнотах?

Що в племенах і в комерційних пунктах досі торгували рабами, яких оцінювали по кілька франків за душу? Що люди, які називали себе визволителями, піддавали конголезців ще жорстокішим формам пригноблення й рабства? Можливо, його вразило видовище тубільних спин, змережаних смугами від ударів канчуками? А може, вперше у своєму житті він побачив, як білий шмагає чорного, поки не перетворює його тіло на кросворд із ран? Він не став просити в нього уточнень, але, безперечно, капітан «Короля Бельгії» був свідком якихось справді жахливих подій, якщо відмовився від трьох років укладеного контракту, щоб якомога раніше повернутися до Англії. Крім того, він розповів Роджерові, що в Леопольдвілі-Кіншасі по своєму поверненні від Водоспадів Стенлі він мав палкий диспут із директором «Анонімного Бельгійського товариства для комерції з Верхнім Конго», Камілем Делькомюном, що його він назвав «варваром у камізельці й капелюсі». Тепер він хотів повернутися до цивілізації, яка для нього означала Англію.

— Ти читала «Серце темряви»? — запитав Роджер в Аліси. — Вважаєш справедливим такий погляд на людське створіння?

— Думаю, що ні, — відповіла жінка-історик. — Ми обговорювали той роман одного четверга, коли він вийшов друком. Це притча, згідно з якою Африка перетворює на варварів тих європейців, що до неї приходять. Твій «Звіт про становище в Конго» показав протилежне, й дуже переконливо. Що саме ми, європейці, приносимо туди найгірше варварство. Крім того, ти перебував двадцять років в Африці й не перетворився на дикуна. Ти повернувся звідти навіть цивілізованішим, аніж той, яким ти був, коли подався туди, вірячи в чесноти колоніалізму та імперії.

— Конрад стверджує, що в Конго моральна розбещеність людини виходить на поверхню. І в білих, і в чорних. Мені «Серце темряви» не раз не давало заснути. Мені здається, ця книжка описує не Конго, не реальність, не історію, а пекло. Конго — лише привід для змалювання жорстокого світогляду, яким наділені певні католики абсолютного зла.

— Я мушу урвати вас, — сказав охоронець, обертаючись до них. — Минуло вже п’ятнадцять хвилин, а на візит дають лише десять. Вам треба попрощатися.

Роджер подав руку Алісі, але вона, на його превеликий подив, розкрила йому обійми. Вона палко стиснула його. «Ми й далі робитимемо все, все, щоб урятувати тобі життя, Роджере», — прошепотіла вона йому на вухо. Він подумав: «Якщо Аліса дозволяє собі такий вияв почуттів, то вона, мабуть, переконана, що прохання буде відхилено».

Повертаючись до своєї камери, він відчував смуток. Чи доведеться йому ще коли-небудь побачити Алісу Сопфорд Ґрін? Як багато вона означала для нього! Ніхто так не втілював у собі його палку любов до Ірландії, останню з його пристрастей, найсильнішу, найнезламнішу, пристрасть, яка його пожирає й, певно, забере в нього життя. «Я не стану журитися», — повторив він собі. Багато століть гноблення спричинили стільки болю в Ірландії, стільки несправедливості, що варто принести себе в жертву задля шляхетної справи її визволення. Його спроба, безперечно, зазнала невдачі. Так ретельно опрацьований план прискорення визволення Ейре, об’єднавши свою боротьбу з боротьбою Німеччини, розпочавши національне повстання водночас із наступом сухопутних та військово-морських сил кайзера проти Англії, був задіяний зовсім не так, як він передбачив. Він також не спромігся зупинити повстання, приречене на невдачу. І тепер Шин Макдермот, Патрик Пірс, Еамон Сеант, Том Кларк, Джозеф Планкет і багато інших розстріляні. Сотні товаришів гнитимуть у тюрмах, один Бог знає, протягом скількох років. Принаймні, ми подали приклад, як сказав у Берліні відчайдушний Джозеф Планкет. Приклад самовіддачі, любові, пожертви за справу, схожу на ту, яка спонукала його боротися проти Леопольда Другого в Конго, проти Хуліо С. Арани й проти каучукових плантаторів Путумайо в Амазонії. Приклад справедливості, боротьби скривджених проти насильства можновладців і деспотів. Чи зможе кампанія, що проголосила його виродком і зрадником, стерти все інше? Та, зрештою, яка різниця? Головне вирішуватиметься там, на небі, останнє слово буде за тим Богом, який після тривалої перерви нарешті почав йому співчувати.

Коли він упав на своє ліжко і заплющив очі, то знову згадав про Джозефа Конрада. Чи почував би він себе краще, якби колишній моряк підписав супліку? Можливо, так, а можливо, й ні. Що він хотів сказати в ту ніч у своєму будиночку в Кенті, коли заявив: «Перш ніж я поїхав у Конго, я був не більше, як жалюгідною твариною». Та фраза справила на Роджера велике враження, хоч він і не зрозумів її цілком. Що вона означала? Можливо, те, що він робив, що перестав робити, те, що бачив і чув