Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Богу, думаю я, неділя скінчилася.

V

Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.

Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники», — вирішую я і запитую:

— Хочете оглянути нашу виставку?

Вона киває, але відразу ж заперечує:

— Ні, ні, поки що не треба.

— Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.

— Ні, ні! Це… Я тільки хотіла…

Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.

За хвилину жінка додає:

— Це для мого чоловіка…

Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.

— Ось тут дуже гарні пам’ятники, — кажу нарешті.

— Гарні, тільки…

Жінка знову замовкає і дивиться на'мене майже з благанням.

— Я не знаю, чи взагалі дозволять… — видушує вона з себе.

— Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?

— Могила не на церковному кладовищі…

Я вражено дивлюся на неї.

— Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, — одвернувшись, швидко і тихо каже вона.

— Чому не хоче? — здивовано питаю я.

— Він… тому, що він наклав на себе руки, — скрикує жінка. — Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.

Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.

— Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? — питаю я.

— Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.

— Але ж це безглуздя! — сердито кажу я. — Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?

— Еге ж. Пастор так сказав.

— Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. Де ж тоді його ховати?

— За огорожею кладовища. Не на освяченій землі. Або на міському цвинтарі. Але ж цього не можна. Там таке безладдя!

— Міський цвинтар набагато кращий за католицький, — кажу я. — І там теж поховані католики.

Вона хитає головою:

— Так не годиться. Він був побожний, його треба… — її очі раптом наповнюються слізьми. — Йому, певно, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати на освяченій землі.

— Він, мабуть, взагалі про це не думав. А ви не сумуйте через свого пастора. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не на освяченій землі.

Вона швидко обертається до мене.

— А де?

— На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братніх могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що Богові це байдуже.

— То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік…

Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози — звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка — як пучок соломи: здається, вітер може дмухнути і понести її.

— Може, він в останню мить ще покаявся? — кажу я, аби не мовчати. — І за це йому буде все прощено.

Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!

— Ви справді так думаєте?

— Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Це знає тільки ваш чоловік. І не може вже про це сказати.

— Пастор запевняє, що гріх самогубства…

— Шановна пані! — перебиваю я її. — Бог набагато милостиві-ший за священиків, повірте мені.

Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена могила, як думка про те, що її чоловік приречений за самогубство вічно горіти в пеклі і що він, може, був би врятований і відправлений тільки на кількасот тисяч років у чистилище, якби його поховали на католицькому кладовищі.

— Це сталося через гроші, — каже жінка. — їх було покладено в ощадну касу строком на п’ять років, тому чоловік не міг їх забрати. Це посаг моєї дочки від першого шлюбу. Він був опікуном. Коли ж два тижні тому гроші, нарешті, забрали, вони виявилися нічого не вартими, і наречений відмовився од весілля. Він сподівався, що в нас є за що купити добрий посаг. Два роки тому ми справді могли б його купити, але зараз гроші вже нічого не варті. Дочка дуже плакала… Чоловік не витримав. Він вважав, що це його вина: йому треба було бути обережнішим. Але ж гроші було внесено на певний термін, бо так процент вищий, і ми не могли забрати їх раніше.

— Як він міг бути обережнішим? Таке зараз трапляється на кожному кроці. Він же був не банкір.

— Ні, бухгалтер. Сусіди…

— Хай вас не турбує, що кажуть сусіди. Це завжди злісні плітки. А в усьому іншому покладіться на Бога.

Я відчуваю, що мої слова не дуже переконливі, але що можна сказати жінці за таких обставин? У всякому разі не те, що я думаю насправді.

Вона витирає очі.

— Я не повинна була вам розповідати цього. Що вам до нього? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди…

— Нічого, — втішаю я її, — ми до такого звикли. Сюди приходять лише люди, котрі втратили своїх близьких.

— Звичайно, але не так..

- І так теж. В ці сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, які потрапляють у безвихідь. Значить, порядні люди. Непорядні викручуються.

Жінка не зводить з мене погляду.

— Ви вважаєте, що можна буде поставити надгробок, коли його поховають не в освяченій землі?

— Якщо у вас є дозвіл на могилу, то можна. А на міському кладовищі — без сумніву. Якщо хочете, можете вибрати пам’ятник зараз, а коли все буде в порядку, вам залишиться тільки забрати його.

Вона оглядає надгробки, потім показує на третій за розміром серед найменших і питає:

— Скільки коштує отакий?

Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, вони не роблять цього ніби з якоїсь дивної поваги до смерті і до мертвих. Вони не хочуть відразу ж питати про найменший, а що потім доведеться брати саме його, то вже інша річ.

Я нічим не можу їй допомогти: цей камінь коштує сто тисяч марок, її стомлені очі злякано дивляться на мене.

— Ми не можемо стільки заплатити. Це набагато більше, ніж…

Я й сам розумію, що це набагато більше, ніж у них залишилось від

спадщини.

— Візьміть тоді оі|ей маленький, — пропоную я. — Або просто плиту, а не пам’ятник. Ось цю, дивіться, вона дуже гарна. Плита коштує всього тридцять тисяч марок. Адже вам тільки хочеться, щоб було відомо, де похований ваш чоловік, а на це плита так само годиться, як і пам’ятник.