Читати книгу - "Репортер"

157
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 76
Перейти на сторінку:
class="p1">Ще до початку розгляду (анонімку було розіслано на п’ять адрес — управління кадрів міліції, міськком партії, редакції, все як слід) Гіві Квіцінія від роботи у відділі усунули. Він не міг збагнути: «За що?! Адже всі знають: я ніколи нікого не патронував, торговців стерігся як вогню, займався бандитами, як же можна вірити явному наклепові?» Його не звільнили з органів міліції, ні: просто не допускали до роботи, плату видавали справно, віталися стримано, коли заходив до кімнати, колеги вмить припиняли ділові розмови по телефону й закривали папки з документами.

Так минув тиждень; з’явилася перша сивина — в тридцять три роки ранувато, батько почав сивіти в сорок п’ять; прийшов до начальника районного управління:

— Товаришу полковник, чи довго ще триватиме перевірка? Чому мене жодного разу не викликали на розмову? То був на Дошці пошани, а тепер — позбавили довір’я, де ви таке бачили? Невже віра в донос вища, ніж дух товариськості?

— Ви не дуже розкидайтеся словами, — сухо відповів полковник. — Трудящі мають право сигналізувати куди завгодно, підписуючись чи не підписуючись, — це їхнє право. А наш обов’язок у всьому розібратись.

— Може, мені подати рапорт про звільнення?

— Ви що, залякувати мене надумали?! Приневолювати не будемо! Сигнал трудящого дорожчий за амбіцію співробітника!

… Коли Варравін — за вказівкою редколегії — приїхав в управління, ніхто йому до пуття нічого не розповів, од відповіді ухилялись, мовляв, розбираємося, не підганяйте подій, та й потім ми не зобов’язані звітувати перед пресою, органи на те й існують, щоб знаходити правду і стояти на сторожі закону, розберемося — повідомимо.

Квіцінія занепав духом; купив коньяк, напився і написав рапорт про звільнення; на роботу більше не ходив; його сусід по кімнаті Сашко Ярмилов, молоденький лейтенант, тихо порадив Варравіну:

— Подивіться справу Уфімцева, її вів Квіцінія позаминулого року, гад найвищої марки, стиль анонімки схожий на його, нехай звірять почерки. Він, пригадую, говорив Гіві, що «кепі-аеродроми» і в Москву пробралися, нація шахраїв, у них гроші на деревах ростуть, попрацювали б, мовляв, як ми… А Гіві йому відповів, що грузинський марганець, чай, виноград, Чорноморське узбережжя і автомобілебудування вносять значний вклад у бюджет Батьківщини, і нахлібником він себе аж ніяк не вважає… «Кепі-аеродром» мені тоді врізався в пам’ять, ось у чому річ…

Поки справу Уфімцева вдалося розшукати в архівах — Варравін витратив на це сім днів, якби не вимагали дев’яти підписів, можна (потрібно, чорт візьми!) було б обмежитися однією, — Квіцінія затримали в нетверезому стані і звільнили за повною службовою невідповідністю.

Порівняння почерків автора анонімки й пояснень, які давав Уфімцев на слідстві, довело їхню ідентичність; і все-таки, оскільки Квіцінія затримали в нетверезому стані — кого цікавить, що це сталося через незаслужену, принизливу образу, — йому лише змінили статтю: «За власним бажанням, у зв’язку з переходом на роботу в адвокатуру».

Улітку вісімдесят п’ятого йому запропонували повернутися в управління; він відмовився: «Зрештою, адвокат — той же слідчий, шукає правду, захищає невинного, піддає сумніву докази противної сторони».

Але якось заїхавши до Варравіна (вони потоваришували; Гіві завжди пам’ятав, що начальник управління дзвонив до редакції, скаржився «на аж надто заповзятого репортера, дозволяє собі необдумані зауваження, і досить двозначні»), Квіцінія признався:

— Вано, я задоволений роботою в адвокатурі, клянусь. Особливо якщо пощастить відстояти хлопчиська, котрий скубнув здуру в тролейбусі десятку, — такого від тюрмп необхідно рятувати, звідти повернеться вуркаганом, пропаща людина для суспільства, та й не кожен бандит — бандит. Якщо вдуматися, ми ще мало відрізняємо, хто стояв поруч, а хто грабував… Але, чесно тобі скажу, без оперативної роботи, без відчуття боротьби, коли треба взяти мерзотника з фінкою та обрізом, — мені тоскно.

— Знаєш, я дивився один геніальний фільм, — замислено озвався Варравін, — про молодого американського адвоката… Він бився проти прокурора й судді за бідну стару жінку, йому погрожували, вимагали відмовитися від неї, натякали, що захист бабусі завадить його подальшій кар’єрі, — сюжет американці вміють крутити, жодного порожнього кадру, — а той стояв на своєму і доводив присяжним невинність старої. Її виправдали, адвокат сів — зовсім знеможений — у високе крісло, знесилено опустив руки на випнуті коліна; камера стала від’їжджати, і ми нарешті зрозуміли, що ім’я цього адвоката — Авраам Лінкольн, великий президент Америки… Отож дивися вперед, Гіві… Я, наприклад, переконаний, що ми напередодні судової реформи, — немає нічого надійнішого за рішення присяжних, це демократично, гарантія від упередженості судді і двох засідателів. «Дванадцять розгніваних чоловіків»? Пригадуєш цей фільм?

— Пригадую, — кивнув Квіцінія. — Я не скаржусь. Просто я тобі відкрив серце.

Варравін закурив незмінну «Яву» і тихо прочитав:

— Жасмин іще не відцвіте,

Як ми поїдемо на дачу,

І грози перші весняні

Іще дощами не заплачуть.

Поки що ми щось означаєм,

Запас надії не усох,

І сміх незлісний не втрачаєм,

В розмовах наших до зорі

Ми нашу дружбу величаєм…[5]

— Хто це? — поцікавився Квіцінія.

— Ліза Наришкіна, — відповів Варравін.

Помовчавши, Квіцінія спитав:

— Ти до Ольги дзвониш?

— Ні.

— Ти ж любиш її.

— Тому й не дзвоню.

… Квіцінія був єдиний, хто знав про трагедію Івана; він дізнався про це мимоволі, бо крім нього ніхто не міг встановити істини — допоміг навик детектива.

… Варравін закохався в Ольгу з першого погляду; дівчина незвичайної краси, різка в судженнях, мислить глибоко, по-своєму, вона ввійшла в його життя одразу і, як він вважав, назавжди. Вони одружилися через три місяці; півроку були найщасливішими людьми. Правда, іноді Оля хмурніла, погляд її чорних, широко поставлених очей ставав важким. «Що з тобою, Олечко?» — «Нічого, просто стомилася». Якось він застав її в сльозах: вона сиділа біля його письмового стола; нижня шухляда, в якій зберігалася кореспонденція, висунута, в руках у неї була пачка листів від Лисавети. «Справжні мужчини, — сказала Оля, — перед весіллям знищують листи й фотографії своїх коханок». — «Лисавета — мій друг, я не приховував цього і розстався з нею задовго до того, як побачив тебе. А от копатися в чужих листах — поганий тон». — «Я вважаю, що коли чоловік і жінка живуть разом, немає нічого чужого, все спільне».

Ольга підвелася, накинула на плечі плащ і вийшла; Іван вибіг на сходи, крикнув у проліт: «Не роби дурниць, не треба!..» Вона нічого не відповіла; грюкнули двері парадного; настала гулка порожнеча, важка безнадія, відчуття безпорадності.

Вона подзвонила пізно ввечері:

— Я стомилася, розколюється голова, залишуся ночувати в мами.

Не прийшла Оля і наступного дня: «Температура, краще я полежу тут». — «Я приїду». — «Не треба, мабуть, грип, заразишся».

Він

1 ... 18 19 20 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Репортер"