Читати книгу - "Репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Трубку підняла Глафіра Анатоліївна.
— Олечка спить, не хочу її будити.
І надав йому чорт поїхати до неї! Він ніколи не міг простити собі цього — хлопчисько, витримки ні на копійку. Ольги в матері не було. Ось тоді він уперше відчув, що таке біль у серці, — проткнуло зверху вниз і садонуло в плече.
— Ваню, ти не маєш права підозрювати Олечку, — сказала Глафіра Анатоліївна. — Вона пережила шок, знайшовши у тебе листи тієї дівки.
— Це не дівка, — не стримався Варравін, — а мій друг по роботі. Оля все знала про неї, я ніколи нічого не приховую від тих, кому вірю. Тобто люблю.
— Тільки не подумай чого поганого, — заспокоїла Глафіра Анатоліївна. — Ольга зараз у ворожки, їй наверзлося на ум, що ти її не любиш і не вірний їй… Це буває у жінок, особливо в її становищі…
— Якому становищі?
— Вона жде дитину, Ваню…
— Де ця чортова ворожка?! — Варравін підвівся, — Назвіть її адресу!
— Якщо ти хочеш її втратити — можеш поїхати туди… Краще я подзвоню… Хочеш?
Вона набрала номер і якимсь іншим, не своїм, завжди владним, голосом, а благальним, запобігливим, попросила:
— Томочко, приїхав Ваня… Він хвилюється, може бог знає що подумати, дайте трубку Олі.
— Ти хочеш перевірити, де я? — спитала Ольга глухо, наче вві сні, наче сомнамбула. — В мене немає дружків, у мене нікого до тебе не було, а якщо ти думаєш, що тут в хтось, крім жінки, котрій я зобов’язана, тоді їдь додому і забудь мене.
І — поклала трубку.
… Гіві Квіцінія з’ясував, хто була ця Томочка: касирка з магазину, ворожить, мабуть, має навики гіпнозу, клімакс, чоловік покинув, на руках годованка лишилася, взяла з дитбудинку, у дівчинки почався рахіт, навесні хворіла на астму, треба було возити в Крим, Тома підробляла, жінки до неї йшли вервечкою; істеричність, зрозумів тоді Іван, найдужче розвивається у тих, у кого немає в житті надії, інтересу й віри; колода карт стає головним порадником; хай на серці зовсім інше, та коли карти випали наперекір тому, що думаєш, — зроби так, як лягли пікові королі й бубнові десятки.
… Примирення було нелегким; щось зламалося в їхніх стосунках, і все-таки Іван повернув Ольгу, виконував усі її примхи, вгадував будь-яке бажання, сподівався, що після народження дитини все налагодиться.
Якось він зробив два ролики портретів Ольги, вийшло гарно; чудове обличчя дружини, яке стало особливо прекрасним в пору вагітності, здавалося хорошого графікою. Одне фото він збільшив, забрав до себе в редакцію: «Повішу над столом, нехай усі заздрять, яка ти в мене красуня». Наступного дня ввечері застав Ольгу затаєною, чужою: «Та що з тобою?!» Оля мовчала, дивилася на нього важко, байдуже.
Глафіра Анатоліївна подзвонила вночі:
— Ваню, послухай мене… Я сьогодні була у вас в редакції, — Олиного портрета на стіні немає… І в столі також… Так, я відкрила ваш стіл, пробачте… Ви віддали його Лізі? Невже вам не страшно за майбутнє вашої дитини? Ви ж не знаєте, на що здатні суперниці, — пристріт вагітної жінки може призвести до трагедії…
— Я негайно за вами заїду, — сказав Варравін. — Я буду у вас через двадцять хвилин, я таксі візьму, і ми поїдемо до редакції разом!
— Не треба туди їздити… Портрета немає.
— Є! — Іван зірвався на крик. — Ви що, з’їхали з глузду обидві?!
— Нема, — почув він за спиною тихий голос Ольги. — Ти зробив страшний гріх, Іване.
Він кинув трубку:
— Одягайся! Одягайся, я кажу! І їдьмо зі мною! Зараз же, негайно!
Він привіз її до редакції; біля під’їзду вже чекала Глафіра Анатоліївна; він умовив вахтера пропустити їх — уночі вимагали перепустку на кожного, хто заходив у приміщення, вдень ще можна проскочити, не такі пильні; поспішив до себе в закуток, відчинив дверцята шафи, скинув на підлогу три томи Даля, схопив четвертий, розгорнув — портрет Ольги був під пресом, — рівняв його перед тим, як віддати, щоб окантували.
— Візьміть, — простяг він портрет. — Поки Ліза не понесла ворожити!
Він спустився разом з жінками, відчинив дверцята таксі, дав шоферу троячку:
— Відвези дам, приятелю.
І, повернувшись, майже бігом кинувся в редакцію, аби не бачити обличчя тієї, кого він так безмежно пишаючись кохав: коли вірять кому завгодно, першій-ліпшій навіженій істеричці, але тільки не тому, хто кохає тебе і вірний тобі, немає і не може бути життя — фальш, моральна хворобливість, психопатія.
Ось тоді він знову подзвонив Гіві Квіцінія й розказав йому не криючись про все; той не з’являвся тиждень, потім прийшов з коньяком і плавленими сирками:
— Іване, з Ольгою щось сталося, вона повністю вірить цій божевільній жінці, а та, мені здається, мститься тим, хто щасливий, красивий і розумний. Що б ти не говорив., як би не благав — нічого не допоможе. Хіба що дай хабара цій самій Томці. Або — якщо зможеш — настраши її…
… Так от він, Гіві, й приїхав у редакцію до Варравіна; вислухавши, пообіцяв допомогти.
Уночі подзвонив Іванові:
— Слухай, а хто такий Русанов?
Зо сну Іван не одразу зрозумів:
— Який Русанов? Я такого не знаю…
— Твій шеф Кашляєв був у нього до півночі, а після цього вони подалися… Куди б ти думав? До Томочки, ворожки, оце так закрутилося, правда?
XII
«Головне управління карного розшуку, полковникові Костенку В. М.
Рапорт
Під час спостереження за квартирою В. М. Русанова, куди навідується Завер, ми помітили людину, яка, судячи з усього, також стежила за об’єктом, що зацікавив нас у зв’язку з його частими контактами з ювеліром.
«Спостерігач» з’явився через півгодини після того, як Завер вийшов від Русанова, і через сім хвилин після того, як до Русанова прибув невідомий молодий чоловік, що поїхав разом з ним на вулицю Чайковського, будинок 16, корпус 3, до особи, яку не пощастило встановити, оскільки «спостерігач» зайшов у під’їзд перед нами.
З’ясувалося, що невідомим спостерігачем є член колегії адвокатів Г. А. Квіцінія, в минулому співробітник карного розшуку, звільнений за власним бажанням; у його особистій справі є дані, що він був зв’язаний з перекупниками овочів та фруктів на Центральному ринку.
Старший лейтенант Никифорський».
«Наказ № 24–06 по Управлінню карного розшуку.
Оголосити догану старшому лейтенантові Никифорському А. М. за наклеп на колишнього співробітника карного розшуку Квіцінія Г. А., котрий, як це видно з матеріалів перевірки, ніколи не був зв’язаний з перекупниками.
Полковник Костенко».
XIII
Я, Русанов Віктор Микитович
Доцент правду каже: як і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.