Читати книгу - "Жак-фаталіст"

дають звичайно; друге — заклопотавшись заявою, про сповідь забула, і третє — не склавши сповіді й не підготувавшись до цього релігійного акту, пробула в сповідальні лише хвилину. Усе це помітили і зробили з цього висновок, що взятий мною папір використано не на те, про що казала. Та коли він, ясна річ, не пішов мені на сповідь, то на що ж його повернуто? Навіть не знаючи про це занепокоєння, я відчула, що в мене не повинні знайти таке важливе писання. Спочатку я хотіла зашити його в головах або в матрац, потім сховати в одіж, закопати в садку, спалити. Ви уявити не можете, як поспішала я написати і як стривожилась, коли написала. Спочатку я заяву запечатала, потім сховала на грудях і пішла на відправу. Рухи мої зраджувало хвилювання, таке воно було велике.

Я сиділа коло однієї молодої черниці, яка любила мене. Я не раз бачила, що вона із жалем поглядала на мене й плакала. Зі мною вона не розмовляла, але, безперечно, страждала. Ризикуючи всім, що могло з того статися, я вирішила довірити їй свій папір. Під час молитви, коли всі черниці поставали навколішки, посхилялися й мов позникали за своїми ситцями, я тихенько видобула папір, подала їй за спиною; вона взяла й сховала на грудях. Це найважливіша послуга, яку вона зробила мені. Але я дістала від неї ще й інших багато: вона упродовж місяців непомітно усувала всі дрібні перешкоди, якими утруднювали мені обов'язки, щоб мати право карати мене: стукала мені у двері, коли був час виходити, виправляла те, що псували, ходила дзвонити й відповідати, коли треба було, з'являлася скрізь, де я мусила бути. Усього цього я не знала.

Добре зробила я, що так розважила! Коли ми виходили з церкви, настоятелька сказала мені:

— Сестро Сюзанно, ідіть за мною…

Я пішла. Потім, спинившись у коридорі коло одних дверей, вона промовила:

— Оце ваша келія, а там житеме сестра Жерома…

Я ввійшла. Вона за мною. Ми обидві мовчки сіли, аж увійшла черниця з одежою, яку поклала на стільця, і настоятелька сказала мені:

— Сестро Сюзанно, роздягніться, уберіться в цей одяг.

Я зробила це при ній. Тим часом вона пильнувала за кожним моїм рухом. Сестра, що принесла мені одежу, стояла на дверях. Вона ввійшла, взяла моє вбрання, як я скинула, вийшла, а за нею настоятелька. Причини цієї процедури мені не сказали, та я й не питала. Тим часом у моїй келії все обшукали, розпороли подушку й матраци, перетрусили все, що тільки можна; пройшли всюди, де я була ходила — до сповідальні, до церкви, до садка, до колодязя, до кам'яної лави. Частину цих пошуків я сама бачила, про решту здогадувалась. Не знайшли нічого, але лишилися певні, що таки є щось. Кілька днів мене й далі вистежували, ходили назирці, заглядали скрізь, але марно. Зрештою, настоятелька надумала, що дізнатися правди можна тільки від мене. Якось зайшла до мене в келію і сказала:

— Сестро Сюзанно, у вас є хиби, але ви не брехатимете. Скажіть же мені правду — що ви зробили з папером, що я дала вам?

— Я вам сказала, паніматко.

— Не може бути, адже ви просили в мене багато паперу, а в сповідальні були лише хвилинку.

— То правда.

— Що ж ви зробили з ним?

— Те, що я казала вам.

— Гаразд, заприсягніться мені святою покорою, в якій ви дали Богові обітницю, що це так, і я повірю вам, не зважаючи ні на що.

— Вам не дозволено, паніматко, вимагати присяги в такій дрібниці, а мені не дозволено давати її. Я не можу заприсягтися.

— Ви дурите мене, сестро Сюзанно, і не знаєте, до чого себе цим призводите. Що ви зробили з папером, що я вам дала?

— Я вже сказала.

— Де він?

— У мене його немає.

— Що ж ви зробили з ним?

— Те, що й роблять з писанням, коли воно вже використане й непотрібне.

— Заприсягніться мені святою покорою, що ви весь папір списали на сповідь і у вас його немає.

— Знову кажу вам, паніматко, що й це справа не важливіша від першої, і я заприсягтися не можу.

— Заприсягніться, — сказала вона, — а то…

— Не заприсягнуся.

— Не заприсягнетесь?

— Ні, паніматко.

— Так ви винні?

— У чому ж я винна?

— В усьому. Немає нічого, у чому б ви не завинили. Ви вихваляли мою попередницю, щоб мене принизити; зневажали звичаї, що вона вивела, й закони, що вона їх скасувала, а я визнала за потрібне відновити; підбурювали всю громаду; порушували правила, чинили розбрат у душах, нехтували всіма обов'язками, примушували мене карати вас і карати тих, кого ви звели, — це мені найтяжче. Я могла б ужити проти вас жорстокіших заходів, але пожаліла вас, гадала, що ви отямитесь, навернетесь до мене душею; ви цього не зробили. У вашому розумі щось недобре діється, у вас є якісь наміри. В інтересах установи я повинна знати їх, і я знатиму, обіцяю вам. Сестро Сюзанно, скажіть мені правду.

— Я сказала її вам.

— Я зараз піду, бійтеся мого повернення. Я сідаю і даю вам хвилину на роздум… Ваші папери, коли вони є…

— У мене їх немає.

— Або присяга, що в них була тільки ваша сповідь.

— Я не можу присягатися…

Вона хвилину помовчала, потім вийшла й повернулася з чотирма своїми фаворитками. Вигляд у них був несамовитий, шалений.

Я кинулася їм до ніг, благала їхнього милосердя. Вони кричали всі разом:

— Ніякого милосердя, паніматко, не давайте зворушити себе — хай віддасть папери або йде з миром.[22]

Я обіймала то тій, то тій коліна, казала їм, називаючи їх на ймення:

— Сестро Аґнесо, сестро Жулі, що я зробила вам? Чому ви підбурюєте настоятельку проти мене? Хіба я так робила? Скільки разів просила я за вас, ви позабували це… Ви помиляєтесь, а не я.

Настоятелька незворушно дивилася на мене й казала:

— Дай твої папери, негіднице, або скажи, що в них було.

— Паніматко, — казали вони, — годі її просити! Ви занадто добра, ви не знаєте її — це непокірна душа, приборкати її можна тільки крайніми заходами. Вона сама вас до цього призводить, тим гірше для неї!

— Паніматко, — казала я їй, — я не зробила нічого, що могло б образити Бога й людей, присягаюсь на тому.

— Це не та присяга, якої я хочу.

— Вона написала на нас, на вас якусь заяву вікарієві, архієпископові. Бог знає, як вона змалювала монастирські порядки, а поганому легко віри діймають. Паніматко, треба