Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

мушу якось пояснити свою участь у цій справі:

— Окрім того, що самогубство зацікавило мене особисто суто з соціологічного боку, є ще принаймні дві причини. Із слів хатньої робітниці…

— Лукреції? — перебиває мене художник, — Лукреція Борджіа, називав її Крісті.

— Ви знайомі?

— Аякже! Я ж бо не раз гостював у мансарді… Стара панна…

— Вона повідомила прокуратуру, що з мансарди щезли касетний магнітофон і фотографія коханої Лукача… А коли щось зникає з квартири, це вже клопіт міліції. Дуже вдячний вам за розмову. Щодо похорону Крістіана Лукача, то, напевне, вам повідомить про це Мілуце Паскару, дядько покійного вашого студента.

Ми зупиняємося біля дверей. Обличчя в маляра стає сумне. Я розумію його стан. Він глибоко зітхає:

— Яке нещастя для інституту!

9

На вулиці зимно. А я, як на гріх, і сьогодні лише в піджачині. Лишивши інститут, я поспішаю на Пьяца Палатулуй, бо таки дуже зголоднів, а там кав’ярня «Експрес». Ковтаю з шаленою швидкістю порцію сосисок із квасолею і хильцем випиваю пляшку «пепсі».

У приміщенні я зігрівся, і, коли вийшов надвір, вітер здався ще пронизливішим. Наддаю ходи. Поминаючи крамницю «Адам», помічаю у вітрині манекен. Мимоволі він нагадує мені маляра Валеріана Братеша.

«Якби його виставити у вітрині, — радію своїй дотепній ідеї, — ото б народу зібралося помилуватися!»

Повертаю на Каля Вікторієй і починаю докоряти самому собі: «Як ти можеш так про нього думати? Він же відомий маляр, знаменитість…»

Підсумовую сказане Братешем: позбавлення прав на спадщину нітрохи не засмутило Крістіана Лукача, так само він не дуже був зажурений розривом з Петронелою… Дівчина покинула його заради одруженого чоловіка, який зі свого боку залишив свою сім’ю. Іншими словами, судячи з усього, у Крістінела Лукача не було жодної потаємної причини накласти на себе руки… Висновок напрошується сам собою: його вбито. Хто і чому його вбив?

Я жену такі думки. А вони опинаються, вперто лізуть у голову. Я забув про можливість нещасливого випадку… тобто ненавмисного вбивства. Двозначний випадок!

Проте, прокрутивши в пам’яті всю розмову з викладачем Крістіана Лукача, помічаю, що злегковажив одну істотну деталь, а саме — зарубіжну Лукачеву практику… «Може, є зв’язок між поїздкою за кордон і ампулою з морфієм», — зринає думка, але я відкидаю її… Навіщо ставити ще одну перепону на шляху розслідування?

Незважаючи на холод і пронизливий осінній вітер, на Каля Вікторієй гамірно. Я минаю якраз крамницю «Романс». Вона зачинена: перерва, а Лілі обідає вдома. До речі, моя майбутня теща чудова кухарка.

«Щедре серце», — рантом згадується характеристика, яку дав своєму учневі Братеш. В його розповіді Крістіан Лукач постає в ідилічних барвах… святий, та й годі. Невже він і справді не мав вад?

Що ж до мене, то всупереч ясним тонам, у яких змальовували юнака всі без винятку, я бачу інший його образ, витворений у моїй уяві, коли після кінофільму я прибув у мансарду на вулиці Ікоаней.

Я ладен забути, якось стерти з пам’яті оту жахну картину. Але вона — як убитий у серце цвях.

Поваре зустрічає мене в кабінеті так радо, наче я повернувся з далекої подорожі.

— Ага! Ласкаво просимо! Маю новини!

Я реагую мляво, навіть дуже мляво, чим неабияк заінтриговую свого колегу. Як?! У нього для мене новина, а я поводжуся, мов сонна муха? Поваре дає мені сісти за свій робочий стіл, затягтися сигаретою. Я зітхаю, немов з нудьги. Виходить досить переконливо, бо Поваре одразу ж відгукується:

— Що з тобою? Нездужається?

Вважаю за краще не відповідати, бо тоді довелося б розповісти все, що у мене накипіло на душі, надто ж про моє бажання піти негайно до шефа і попросити його звільнити мене від цього клятого двозначного випадку.

— Ти згадував про якісь новини… — Ловлю я нитку розмови. — Розповідай уже, не край душі. Я відчуваю себе пречудово.

— Мені здалося, що… Як ти мене просив, я зайшов до «економістів». У них таки є справа, по якій проходить Франчиск Мегуряну… Тебе ще цікавить ця проблема?..

Поваре цієї миті — взірець скрупульозної, витриманої людини, яка дорожиться своїм часом. У нашій роботі головне — не розпатякувати. Йому треба ясно сказати: цікавить мене та справа чи ні, щоб він даремно не молов язиком.

— Звичайно! Про що ти дізнався?

— До цієї справи причетний не Мілуце Паскару, а його син Тудорел. Розповідати ще?

Я дивлюся на Поваре спідлоба крізь тютюновий дим. От негідник, він, певна річ, читає у мене на обличчі, що мені уривається терпець, і ще кокетує.

— Розповідай!

— Йдеться про групу фарцівників. Промишляють валютою.

— Долари? Марки?

— Авжеж! Орудують біля великих готелів — «Інтсрконтиненталь», «Лідо». Очевидно, мають зв’язки з контрабандистами за кордоном…

— У чому замішаний Тудорел Паскару?

— Ще не встановлено точно. Проти нього бракує доказів. Тому він поки що на волі.

— Лите підозри?

— Але які підозри! Що він, Тудорел Паскару, у них за верховоду.

— Овва! І що, нічого досі не розкопали? — втрачаю я і терпець, немов тільки ця обставина заважає мені розплутати всі вузлики у трагічній події на вулиці Ікоаней, — Як це нема доказів?.

Моя гарячковість не справляє враження на Поваре. Він миттю мене присаджує, нагадавши про нашу телефонну розмову:

— Хіба ти забув, що ще мене просив? Дізнатися у відділі боротьби із спекуляцією, тобто в «економістів», чи займаються вони справою Франчиска Мегуряну… і чи не заплутаний у ній Мілуце Паскару, хіба не так? А в мене й без тебе справ по зав’язку.

З моєї вини наша розмова мало не перейшла в сварку. Я підвівся, ладен помиритися з другом, але телефонний дзвінок спинив мене в моєму шляхетному пориві.

Я беру слухавку:

— Капітан Роман? — чую характерні для прокурора Беріндея металеві нотки.

— Саме з ним ви маєте честь розмовляти! — розвеселився я без причини.

— Як добре, що я знайшов вас на місці! — радісно звучить його голос. — Слухайте, капітане, спускайтеся вниз, до брами, я зараз буду там з машиною.

— Зменшіть оберти, друже, і так голова паморочиться.

— Мені телефонували п’ять хвилин тому з вулиці Ікоаней, що сургуч на дверях мансарди зірвано… двері хтось відчиняв.

Чути-то я чую, але це для мене мов грім з ясного неба: дивлюсь на Поваре, і, певно, в моєму збентеженому погляді виразно читається: «Ти говорив про новини?… Ось вони, справжні новини!»

— Чого мовчите, капітане? Що з вами?

— Все зрозуміло. Спускаюся.

— За десять хвилин я буду там, — каже наостанок прокурор і кладе трубку.

Кладу і я і ділюся з Поваре почутим.

— От бачиш, зовсім не простий випадок! — Поваре