Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

плаче. Капітан Джим дивився на її сльози й сяяв від задоволення.

— Люблю, коли люди плачуть отак, — мовив він. — То для мене вишуканий комплімент. Проте не можу я добряче описати все, що бачив і робив. Я коротенько записав його був у свою «книгу життя», хоча мовби як кебети не маю, щоб викласти словами як належить. Якби я міг знайти годящі слова, ще й пошикувати їх на папері, то написав би добру книжку, багато кращу за те «Шалене кохання», і малому Джо вона сподобалась би більше за оповідки про піратів. Були, були в моїм житті пригоди, пані Блайт, і знаєте, сумую я за ними досі. Хоч я старий і ні на що не годен, а так часом страшно кортить попливти… далеко-далеко… назавжди.

— Ви хотіли б, немов Одіссей, «пливти за крайнебо, де зорі зіходять в купіль, зустріти останню годину»,[18] — мрійливо проказала Енн.

— Одіссей? Я про нього читав. І так ото достоту почуваюся… так, мабуть, почуваються всі старі морські вовки. І все-таки помру я, певно, на суші. То вже як судилося. Якось жив у Глені старий Вільям Форд, то він ані разу в житті не плавав, так боявся втопитися. Йому ворожка напророчила смерть від води. А раз він зомлів, упав лицем у ночви та й захлинувся. Ви вже мусите йти? Ну, то приходьте знову — і приходьте частіше. Наступного разу хай лікар Блайт оповідає. Він стільки всього може розказати. А мені тут часом мовби як самотню. І ще гірше, відколи померла Елізабет. Ми з нею були добрі приятелі.

Капітан Джим говорив з гірким болем старих людей, котрі бачать, як один за одним ідуть від них давні друзі — ті, що їх ніколи не замінять молоді люди, навіть такі, які знають Йосипа. Енн і Гілберт обіцяли йому приходити частіше.

— Нечасто й зустрінеш такого, правда? — мовив Гілберт дорогою додому.

— Чомусь мені так дивно, що цей простий і добросердий чоловік мав таке бурхливе, сповнене пригод життя, — замислилася Енн.

— Ти не дивувалася б, якби побачила його днями в рибальському селищі, коли один з матросів Пітера Готьє сказав щось гидке про якусь дівчину із протилежного берега. Капітан Джим ледь не спопелив негідника поглядом. Він увесь перемінився. Промовив лише кілька слів — але як промовив! Так, наче самі лише слова мали переламати тому матросові всі кістки. Вочевидь, капітан Джим ніколи не дозволить, щоб у його присутності ганили будь-яку жінку.

— Цікаво, чому він не одружився, — мовила Енн. — Йому слід було б зараз мати синів, що вели б свої власні кораблі в море, і внуків, що всідалися б у нього на колінах і слухали його історії — він саме такий чоловік. Натомість він не має нічого, крім розкішного кота.

Проте Енн помилялася. Капітан Джим мав дещо більше. У нього був спомин.

Розділ 10

ЛЕСЛІ МУР

— Я йду на прогулянку до моря, — сказала Енн Гогові й Магогу одного жовтневого вечора. Більше нікого повідомити про це вона не могла, бо Гілберт поїхав на протилежний бік затоки. У її маленькому королівстві панував бездоганний лад, як то й личило вихованці Марілли Катберт, і вона відчувала, що може поблукати біля моря із чистим сумлінням. Енн часто ходила на такі прогулянки — інколи з Гілбертом, інколи з капітаном Джимом, а часом — наодинці з думками й новими щемко-солодкими мріями, що допіру починали осявати її життя своїми райдугами. Вона любила тихе й туманне узбережжя гавані та сріблисте пасмо дюн попід вітром, але найдужче вабив її до себе скелястий берег зі стрімчаками й печерами; берег, де громадилося відшліфоване прибоями каміння; берег із бухтами, на дні яких мерехтіла дрібна галька — берег, до якого вона помандрувала й нині.

Упродовж останніх трьох днів на морі лютував осінній шторм із сильними вітрами й зливами. Розкотисто гуркотіли хвилі, ударяючись об каміння, люто розліталися навсібіч клапті білої піни, розкішним віялом перекидаючись через дюни, туманним буревієм укрився доти ясно-блакитний спокій гавані Чотирьох Вітрів. Тепер усе те було позаду: берег лежав чисто вмитий опісля бурі, у непорушному повітрі не зривався жоден вітерець, і тільки величний прибій розкішним білим розсипом бився об дюни й каміння, невтомно й неспокійно — сам-один посеред великої, всеохопної та непорушної тиші.

— О, ця мить була варта цілих тижнів бурі й негоди, — вигукнула Енн, стоячи на вершечку однієї зі скель і захоплено вдивляючись удалечінь понад метушливими водами. Тоді стрімкою стежиною вона зійшла вниз, до маленької бухти, де зусібіч її оточили скелі, море й небо.

— Я хочу заспівати й потанцювати, — мовила вона. — Тут нікого немає, а чайки збережуть мою таємницю. Я можу зважитись на будь-яке безумство.

І, підсмикнувши спідницю, Енн полинула в танці вздовж смуги твердого піску, де хвилі в білих баранцях замалим не сягали їй стіп. Так, кружляючи й сміючись, мов дитя, вона досягла невеличкого мису в східній частині бухти, де зненацька спинилася, залившись густим рум’янцем. Вона була не сама: дехто споглядав її веселий танець.

Золотокоса дівчина із синіми, наче море, очима сиділа край мису на камені, півукрита виступом скелі від сторонніх очей. Вона дивилася просто на Енн із дивним виразом — дещо здивованим, дещо зацікавленим, а дещо — чи таке можливо? — заздрісним. Вона була без капелюха; її пишні коси, що більш, ніж будь-коли, нагадували Браунінгових «диво-змій», лежали, мов корона, у неї на голові, перев’язані червоною стрічкою. Дівчина була вбрана в дуже просту сукню з якоїсь темної тканини, проте на стані її, підкреслюючи витонченість фігури, яскрів багряний шовковий пасок. Руки, складені на колінах, були засмаглі й шкарубкі від хатньої праці, хоча шкіра на щоках та шиї сяяла молочною білизною. Промінь вечірнюго сонця вихопився з-поза хмари й упав на коси незнайомки. На мить вона здалася Енн утіленим духом моря — таємничим, пристрасним і невловно чарівним.

— Вам… вам, певно, здається, що я божевільна… — промимрила Енн, намагаючись опанувати себе. От лихо — щоби ця статечна дівчина вздріла її в такім пориві дитячості — її, дружину лікаря Блайта, котра мала би поводитися зі шляхетною гідністю заміжньої жінки!

— Ні, — відказала дівчина, — не здається.

Більше вона не промовила ані слова; тон її був рівний, незворушний і дещо ворожий, проте щось в її очах світилося таке — палке й сором’язливе, недовірливе й водночас благальне, — що змусило Енн відмовитись від наміру піти. Вона сіла на камені побіля дівчини.

— Я хочу познайомитися з вами, — сказала Енн із