Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

солдата».

Цар зрозумів, що солдат його обдурив, що він видав документ не на стару кульбаку, а на маєток графа під такою назвою.

Довго думав цар і вирішив так: зібравши великий бал, запросити на нього гостей і хитрого солдата і тут відібрати в нього документ та й повернути маєток графові.

Встановили порядок на балу такий: хто п’є до кого чарку, той мусить ударити ложкою його по лобі, а коли кому прийдеться пити і бити царя по лобі, той мусив уже попрощатися з своїми маєтками.

Слуги розсадили гостей за столом так, що солдатові прийшлось піти до царя, а це значило позбутися маєтку. Солдат і пустився на хитрощі. Став розповідати всім присутнім одну пригоду, яка нібито була в його житті:

— Одного разу я їхав з батьком до млина, але на дорозі нам трапилась калюжа, через яку не можна ніяк переїхати, а коли переїжджати, то треба позбутися коней. Коли ж об’їхати цю калюжу, то треба набавити дороги в два рази більше. Ну, що мені було робити? Чи їхати через калюжу і занапастити коні, чи об’їхати калюжу в два рази далі? — запитав солдат.

Усі відповіли, що краще об’їхати, хоч і далі, ніж позбутись коней. Цар також погодився, що краще об’їхати далі.

— Ну, то коли краще об’їхати калюжу, то й тут мені краще обминути царя, а піти до другого. — І він, проминувши царя, вдарив по лобі другого і випив до нього.

Так солдат обдурив царя і присутніх на балу панів.

Як бідняк видоїв трьох цапів

Ішов король із трьома міністрами. Ідуть полем, а чоловік оре чотирма волами, старший чоловік. Поклонився, вони йому відклонилися, і каже король:

— Чи далеко — далеко?

— Як переднім волам роги, — відповів чоловік.

— Чи много з тридцяти двох?

— Чотири.

А міністри тільки дивляться, нічого не розуміють з розмови. Король се замітив.

— Чи подоїли б ви трьох цапів?

— Ой-йой, коби кому нагнати.

Король відійшов з міністрами, а вони й почали його звідувати:

— Про що ви говорили зі старим? Ми нічого не зрозуміли.

Каже король:

— Видите, з простих людей смієтеся, а поговорити з ними не можете. Даю вам чотирнадцять днів. Кедь не взнаєте, про що я говорив із старим, то долі з міністрів.

Ну, що робити, куди йти? Лише до того діда. Прийшли до нього і звідують:

— Про що ви говорили тоді з королем, бо ми нічого не зрозуміли.

— Дасте, синове, по триста срібних, то скажу вам.

— То ж много! Менше — дамо.

— То будьте собі здорові, якщо не платите. Мені нічого не хибить.

Що робити? Мусили заплатити по триста срібних, бо інакше — долі з міністрів, долі слава, долі гроші.

— Ну, то що означало: «Чи далеко — далеко»?

— Та то, небожата, звідав мене король, чи далеко вижу. А я сказав: переднім волам вижу роги.

— Ну, а що-сьте казали, коли король звідав: «Чи много із тридцяти двох?»

— Звідав король, скільки у мене зубів. Я сказав: чотири.

— А про що вас звідав: «Чи подоїли би трьох цапів?»

— То про вас, небожата. Нагнав вас король, я вас і подоїв.

Запряжений пан

Раз пан їхав на базар з кучером.

Коли бачать вони — веде чоловік козу на базар. Пан питає:

— Що за цю козу?

Чоловік каже:

— Дайте коня одного, бо ця коза вовків ловить.

Пан тоді каже кучеру:

— Ванько, оддаймо коня одного, — одним будем їхать, а коза буде вовків ловить.

Коли вони їдуть дорогою, бачать: стоять два вовки, а пан каже:

— Ванько, видиш вовків? Вони наші будуть.

Пустили козу, вовки піймали козу і з’їли. Пан тоді:

— Ванько, це не та коза, що вовків ловить, а вовки її ловлять; мужик обманув нас; стій, я сяду на цього коня, дожену його і видеру коня.

А мужик той узяв коня за козу, завів його у ліс, поставив, а сам вийшов на дорогу, а пан їде.

— Здоров, мужичок, не бачив ти, тут не їхав мужик конем?

— Бачив, пане, він поїхав у ліс; а дайте мені цього коня, я дожену його.

Пан дав коня, мужик узяв того, що у лісі був, та й утік. А пан ждав, ждав і вернувся до Ваньки.

— От, Ванько, мужик обманув мене, узяв і цього коня. Ну, як, Ванько, будемо їхати? Ти вези, а я буду їхать!

Запрігся Ванька, везе. От уже ніч. Доїхали вони до скирти сіна і стали ночувать. Пан у шубі, панові тепло, а Ванька тільки у жакеті, Ваньці холодно; пан ліг на бричці, а Ванька вліз у мішок і ліг під скиртою. Опівночі Ванька встав, роздягнув мішок та:

— Фу, — каже, — упрів!

А пан каже:

— Що ти, Ванько, я у шубі змерз, а ти упрів?

А Ванька каже:

— Бо я у мішку був.

Пан тоді каже:

— На тобі шубу, а мене зав’яжи у мішок.

Тоді Ванька зав’язав пана у мішок, а сам одяг шубу, а потім узяв бич та як начав молотить по мішку, а тоді випустив пана з мішка і начав стогнать.

— Ой, Боже мій, побило мене, — каже Ванька.

А пан каже:

— Бо ти дурень, ось як: як мене ударить в один бік, я на другий повернусь.

Тоді пан запрігся і начав тягти, а Ванька сів за пана і приговорює:

— Знай, пане, як мінять кози за коні, тепер вези сам.

Гордий дурному брат

В одному селі жив самотній парубок. Так бідував, що най ту біду, як кажуть, шляг трафить. І зібрався парубок у світ. Довго блукав горами, шукай гараздів, але ніде їх не знаходив. Якось прийшов до одного пана і попросив:

— Дайте якусь роботу, бо вже пухну з голоду…

Дідич пихато відповів:

— Будеш мої бджоли пасти. А кожного вечора маєш їх рахувати, аби жодна із них не пропала. Як пропаде, то мусиш задурно служити три роки.

Парубок щоранку випускав бджоли з вуликів, а увечері впускав і перераховував. Але одного разу рахує, рахує — одної бджілоньки нема. Загнав усіх, позамикав вулики і побіг шукати бджілку, яка десь пропала.

Раптом у лісі парубок уздрів якусь білу купу. Підійшов ближче — то кістки. Побіг до пана й каже:

— Паночку, одна бджола пропала. Ледве-м знайшов її кістки в лісі.

— Добре, що-сь замельдував, — відповів пихатий дідич. — Поїдемо трьома фірами за її кістками. Скажи, най запрягають.

Фірмани запрягли. Дідич поїхав з ними. Знайшли купу кісток і повезли додому. Дідич наказав їх поховати. І парубок