Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

насипав на них високу могилу. А на ту могилу поклав зверху дрантивий горнець, аби настав казочці кінець.

Вороняча парасоля й попові пригоди

В одному селі жив піп. Спочатку був таким, як усі попи, а потім йому щось у голові наплуталося. Коли піднімався на казальницю, то телентів таке, що парафіяни тільки носи морщили. Ніхто нічого не розумів.

— Що це за галя-баля? По-якому? — питали один одного.

— Та по-циганськи.

— А нащо він говорить по-циганськи?

— Бо хоче нас циганами зробити.

— Дурне його діло! Най собі говорить, а ми підемо геть. Яке співання, таке й слухання.

У неділю піп прийшов на службу, а в церкві — тільки дяк і паламар. І другої, і третьої неділі було порожньо.

Розсердився панотець. Послав паламаря, аби приніс мішок пшениці. Насипали трохи зерна при вході, решту розсіяли по храму.

Позліталися ворони, горобці, й за короткий час їх стала повна церква. Паламар зачинив двері, і птаство опинилося, як у великій клітці.

Піп розмахував кадилом, а ворони літали і каркали йому над головою. Сказав, аби їм ще дали зерна і не випускали…

Одного дня попові прийшла гадка: чи не полетіти з отими воронами аж під саме небо й подивитися, яке воно є? Мав би що розповідати своїм парафіянам, і це би їх загулило на відправу.

Дяк і паламар половили всіх ворон і прив’язали кожній до ноги довгий мотузок, за кінець якого тримався панотець. Вийшла величезна чорна парасоля. Вона знялася й полетіла!

Панотець тримався кріпко і сліпав на небо, чи не побачить Бога. Але Господь розсердився на таку самодіяльність.

— Файний буде інтерес, — сказав невдоволено святому Петрові, — як кожен піп захоче дістатися до раю живим! Тоді тут і мертвим не вистачить місця!

Господь послав слабість на панотцеві руки. Вони нараз прив’яли, затерпли, задерев’яніли, і… мотузок вислизнув. Піп полетів каменем на свою грішну землю. Якби був упав на твердь, то розбився б, як яйце. Але з волі Господньої він упав у мочар і забився до шиї в болото.

Довго чекав панотець, доки з голови розвіялася темрява. Коли прояснилося, закліпав очима. Вітер віяв-повівав і чуприною його грався-бавився, а якась пташка почала звивати гніздечко на поповій голові.

«Біда, — подумав піп. — Треба рятуватися».

І почав кричати на все горло:

— А-у-у! А-у-у!

Мисливці почули, але їм здалося, що то кричить птах, а у птаха з таким страшним голосом погане м’ясо. І не пішли на крик.

Панотець заночував у мочарі.

Настав Божий ранок. Засміялося сонечко.

— Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, пом-и-и-луй! — заспівав піп із болота.

Їхали купці на ярмарок і стали прислухатися.

— Хто би це міг службу правити у мочарі? — спитали одні.

— Ходімо, подивимось, — відповіли інші.

Пішли. А піп з болота:

— Господи, поми-и-луй!

Купці роздивлялися, але нічого не бачили.

— Господи, поми-и-луй! — зачулося знову.

— То, ади, отой пеньок співає, — сказав один купець.

— Витягніть мене, браття-християни, — попросив «пеньок».

Купці його схопили — хто за чуприну, хто за вуха — і витягли з болота. Потім сіли на фіру й поїхали своєю дорогою.

А піп стояв, як дідько. Куди йому сховатися від людського ока?

Пішов до Пруту, скинув рясу і все інше шмаття й почав його прати. Добре виправ, вижмакав і розстелив на траві, аби просихало. Потім сам заліз у воду. Він любив пірнати: затисне пальцями вуха, ніс та очі й — плюск черевом у воду. Отак собі купається.

А неподалік хлопчаки пасли худобу. Вони уздріли на траві простелену рясу та ще якесь шмаття й подумали, що все то належить їхньому попові, який не раз тягнув їх у школі за вуха і клав на кукурудзу клячати. Щоб відплатити за ті кривди, хлопчаки схопили одіж і сховали в лісі.

Панотець вибрався на берег і пішов до убрання. А воно ніби пішло за водою.

Весь день нишпорив задурно. А коли стемніло й повіяло холодом, почвалав додому голяком.

І на цім казка кінчається.

Про цигана й ковбасу

Прийшов циган до одного ґазди — хотів трохи посидіти на великому багатстві. Ґазди нема вдома, а ґаздиня принесла з комори добрячу ковбасу й підсмажує її на пательні. Циган дивиться на те і ковтає слину. Потім почав казати:

— Жіночко, ваша хата є найфайніша у селі. Звідки то у вас?

— Тато мені збудував! — похвалилася багачка.

— Я теж хочу поставити таку файну хату. Дайте мені оту ковбасу, що у вас на пательні, аби-м зміряв нею, скільки ваша хата має уздовж і вшир.

— Та візьми, — відповіла улещена ґаздиня.

Циган узяв ковбасу з пательні й поміряв довжину та ширину хати. А потім сказав:

— Я піду, ґаздинько, й поміряю те місце, де побудую свою хату.

— Поміряй, поміряй і принеси борзенько ковбасу, бо треба її смажити — чоловік надійде вже з роботи.

Циган закинув ковбасу на плече й пішов міряти землю.

Вернувся ґазда з поля, сів на лаву й каже:

— Підсмаж мені, жінко, ковбасу.

— Нема, чоловіче.

— А де вона?

— Циган випросив. Пішов міряти землю, де має будуватися. Він зараз принесе.

Чоловік і жінка чекали, чекали. А циган і донині не приніс ковбаси!

Дурнів не сіють, не орють, а вони самі родяться

Вперта жінка

Один господар мав дуже вперту жінку. Якби то вперта, а розумна, то міг би ще якось жити, а ця була трохи дурнувата. Що би він не сказав, то все не так, і зробить все навпаки. Коли він хотів її словами нарозумити, то чув:

— Так буде, як я знаю, а не так, як ти.

Бачить чоловік, що з такою лише вік марно стратить, і думає, як її позбутися. Одного разу каже:

— Завтра я піду до міста на ярмарок, а ти залишайся вдома на господарстві. Най тебе Бог боронить іти зі мною до міста!

Не встиг він всього сказати, а жінка вже, як машинка:

— Ой, не буде так, як ти хочеш! Коли ти йдеш, то і я піду.

— А господарство як? Залишиться на пропало?

— Не бійся, чоловіче. Як господарство не з’їв пес без тебе, то не з’їсть і без мене. А я таки піду з тобою, бо ти мій чоловік, а я твоя жінка.

На другий день збирається до міста чоловік не сам — збирається і жінка.

Просить він:

— Лишайся вдома, жінко, бо ти ґаздиня.

– І ти лишайся, бо ти ґазда.

Бачить чоловік, що марна справа з нею говорити, — йде. Жінка за ним. Йдуть обоє.