Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

цієї війни. <…> Більше чекати ми не могли, оскільки знали, що наприкінці квітня або на початку травня (1917 р. – Д. Я.) наша армія повинна була перейти у наступ, результати якого відразу докорінно припинили б будь-які натяки на незадоволення та спричинилися б у країні до вибуху патріотизму та тріумфування».

Марсель Кашен.

Отримавши в першому революційному уряді посаду міністра закордонних справ, П. Мілюков негайно віддав розпорядження всім російським закордонним представництвам надавати сприяння у поверненні на батьківщину емігрантів-революціонерів. Саме цим «дозволом» негайно скористалися майбутні могильники Мілюкова, конституційно-демократичної партії, Тимчасового уряду та демократичної Росії – Володимир Ульянов-Ленін та його побратими-поплічники.

Найгучніший, не менш далекоглядний вчинок міністра закордонних справ – урядова нота, яка містила обіцянку уряду неухильно дотримуватися своїх зобов’язань перед союзниками. Цей документ, датований 18 квітня, був, так би мовити, зовнішньополітичним продовженням Декларації Тимчасового уряду від 27 березня. Ця декларація, з одного боку, підтверджувала «повне дотримання зобов’язань, прийнятих щодо наших союзників». З іншого боку, документ містив пункти, призначені, сказати б, для «внутрішньополітичного» вжитку, покликані задовольнити антивоєнні настрої населення. Ідеться, насамперед, про «впевненість» уряду у найскорішому завершенні війни «без анексій та контрибуцій», що прямо суперечило цілям, які ставили перед собою союзники Росії. На відміну від Росії, яка вступила у війну, не маючи достатньо ясних і осмислених зовнішньополітичних цілей, Франція та Велика Британія вступили у війну саме задля анексій та контрибуцій – головно від Німеччини та Австро-Угорщини. Насамперед, через Ельзас та Лотарингію, яка увійшла до складу Другого рейху після Франко-прусської війни 1871 р., та німецькі колоніальні володіння тощо. 22 квітня антивоєнна державна позиція була офіційно й одноголосно схвалена на засіданні петроградського уряду.

Очевидно, що така позиція не могла викликати захоплення у Лондоні та Парижі: головний союзник поставив під сумнів сам сенс ведення війни та неймовірні жертви і втрати, які понесли воюючі країни. Тогочасний французький посол у Петербурзі з професійною безпосередністю інформував своє керівництво: «Якщо, як я того боюся, російський уряд почне домагатися від нас перегляду наших попередніх угод про засади миру, ми, на мою думку, повинні будемо без вагань заявити йому, що ми енергійно обстоюємо збереження цих угод, заявивши ще раз про наше рішення продовжувати війну до остаточної перемоги. Якщо ми не відхилимо перемовин, до яких вожді соціал-демократичної партії, і навіть п. Керенський, сподіваються нас схилити, наслідки цього можуть виявитися непоправними»[83]. Уряд проблему розумів. Альбер Тома інформував колег у Парижі: «Соціалісти вимагають від уряду, зокрема і від п. Керенського, пред’явлення дипломатичної ноти, у якій союзникам пропонувалося би переглянути сукупність їхніх цілей війни. П. Мілюков, – писав до Парижа А. Тома, – думає, що він не може поступитися. Між цими двома тенденціями уряд коливається. Мені здається, що я можу пошукати, – переконував пан міністр, – тимчасове рішення, яке, по-перше, дозволило би, – що я вважаю капітальним, – чинному урядові уникнути потрясіння та розвалу».

«Дипломатичні» заходи французького міністра, як це випливає зі щоденних нотаток Моріса Палеолога, взагалі довели ситуацію до абсурду. Французькі посланці висунули ідею, згідно з якою перехід Ельзасу та Лотарингії під французьку юрисдикцію мав би відбутися тільки після проведення відповідного плебісциту[84], хоча однією з декларованих цілей війни з боку Франції було відновлення її права на володіння цими провінціями, права, яке взагалі не потребує плебісциту! Крім того, – і на це також слушно вказував французький посол, – для проведення такого плебісциту треба було спочатку звільнити Ельзас та Лотарингію – а отже, спершу переможно завершити війну. Усе це, наголосімо, цілком серйозно пропонували одні політики й обговорювали інші, не менш поважні. Дискусії відбувалися в той час, нагадаємо, коли німці стояли не так уже і далеко від Марни[85]. У дискусію – несподівано для головних її учасників – втрутився ще один суб’єкт, – «революційні» маси Петрограда, насамперед солдати столичного гарнізону, які не були в захваті від ідеї продовження війни – чи до «переможного», а чи до будь-якого іншого кінця, з «анексіями та контрибуціями» й без них. Нова влада, покликавши їх до політичного життя, звільнила демона, який бажав тільки одного – «чорного» перерозподілу земельної власності, зрештою – будь-якої власності взагалі. І чого він зовсім не бажав, так це загинути на фронті. Демонстрації цього нового суб’єкта російського політичного життя, підтримані або й спровоковані крайніми лівими політичними силами, мали наслідком першу урядову кризу. Опоненти Мілюкова – О. Керенський та Г. Львов, – підтримані А. Тома (що засвідчив той-таки М. Палеолог), використали кризу для відставки міністра закордонних справ та формування коаліційного уряду за участю соціалістів.

10—11 травня

Комітет Центральної Ради сформував делегацію до Тимчасового уряду на чолі з В. Винниченком, – до складу делегації увійшов і відомий громадсько-політичний діяч, публіцист і літературознавець С Єфремов (м).

11 травня

У комітеті Центральної Ради «складені проф. Грушевським декларації від імені Центрального уряду (якщо він згодиться): 1) у справі автономії України і 2) у справі утворення Крайової ради і Крайового комісарства. Текст декларації в справі автономії такий:

«Украинский народ, добровольно соединившийся с Московским государством под условием сохранения своих государственных прав, был самовольно и незаконно лишен своих автономных прав Романовыми, нарушившими заключенный с ним договор. Украинский народ не переставал добиваться восстановления своих прав ввиду того, что политические, экономические и культурные условия его существования требовали автономии его национальной области. С низложением Романовых он единодушно заявил о необходимости, в интересах трудовых масс, скорейшего осуществления широкой национально-территориальной автономии Украины. Временное правительство, желая теснейшим образом связать в общих достижениях оба братские народы, считает своим долгом теперь же заявить, что оно считает совершенно справедливым и основательным возобновление украинской автономии, попранной царской деспотией, и, видя в ней залог прочной связи великого украинского народа с Российской державой, будет всемерно содействовать ее осуществлению, предоставляя санкцию автономии Украины Российскому Учредительному собранию».[86]

Констатація

Аналізувати цю політичну абракадабру скільки-небудь докладно немає потреби. Зауважимо хіба що таке:

– «український народ» ніколи добровільно з Московською державою не «з'єднувався». 1654 р. було підписано угоду про перехід Війська Запорозького під владу московського царя, а не про об'єднання двох держав чи, тим більше, двох народів;

– тогочасне право не знало такого поняття, як «автономія національної області»;

– Тимчасовий уряд мав мандат від законно обраної Державної думи та самочинно утвореної, але політично суперечливої Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів лише на те, щоби довести країну до Установчих зборів, що практично означало необхідність провести загальнонаціональні демократичні вибори та скликати Установчі збори;

– Тимчасовий