Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

уряд тому і називався «тимчасовим», що його мандат діяв тільки до моменту скликання Зборів, перед якими цей уряд мав скласти повноваження;

– тільки законно обрані Установчі збори згідно з тогочасними поняттями про право мали законні повноваження вирішувати питання державного устрою майбутньої Російської держави;

– жодного права вирішувати питання державного устрою країни в цілому або будь-яких її губерній або країв Тимчасовий уряд не мав взагалі;

– декларація М. Грушевського стверджувала, що угоду з московською державою уклав весь «український народ», але вимагала юридично відсутньої в системі понять тогочасного права «широкої національно-територіальної автономії» лише в інтересах «трудових мас». Інакше кажучи, нелегітимна, тобто не обрана всім народом і всім народом не визнана організація вимагала реалізації недійсного права лише для однієї – в даному випадку т. зв. «трудової», і то лише україномовної – частини підданців (тобто громадян) Російської держави.

Декларація Крайового комітету

Текст декларації такий: «В видах успешного согласования деятельности государственных, общественных и национальных учреждений и организаций Украины, в интересах утверждения нового строя и устранения национальных обострений учреждается должность временного краевого комиссара, с поручением организовать Краевой совет из представителей всего населения украинской территории, т. е. губерний Киевской, Подольской, Волынской, Черниговской, Полтавской, Харьковской, Екатеринославской, Херсонской и Таврической (выделение украинских частей из этих губерний и, наоборот, включение в состав украинской области украинских частей из смежных губерний, каковы Холмская, Гродненская, Минская, Курская, Воронежская, Кубанская обл. и пр., предоставляется Краевому совету по соглашению с Временным правительством и населением этих территорий). Краевой комиссар должен являться представителем Временного правительства в Краевом совете и посредником в сношениях его с Временным правительством».[87]

Констатація

У даному разі маємо справу зі спробою нелегітимного органу (який нібито представляв «культурні» інтереси лише однієї з національних груп громадян) розповсюдити свою владу de facto на 15 з 58 губерній країни, з яких лише 9 можна було назвати власне «українськими» з етнографічної, культурної, історичної, але аж ніяк із точки зору політичної або юридично-правової.

УЦР: курс на війну з Тимчасовим урядом

Уже від першої половини травня УЦР свідомо взяла курс на загострення відносин із законним центральним урядом. Рівень сучасних уявлень про комплекс відносин між УЦР та Тимчасовим урядом сформований ґрунтовними дослідженнями О. Кудлай. З її кандидатського дослідження, наприклад, випливає, що російська демократія не заперечувала принципу «права націй на самовизначення», принциповим було винайти юридичний механізм для імплементації його в життя. Дослідниця показала, що відносини між УЦР та Тимчасовим урядом і російськими політичними партіями в 1917 р. детермінувалися тим, що останні, «визначаючи шлях до розв’язання національного питання в Росії, беззастережно дотримувалися збереження її цілісною державою і відкладали його розв’язання до скликання Всеросійських Установчих зборів». У цьому питанні уряд послідовно обстоював принципову позицію: ««українське питання» становить одну з проблем майбутнього державного устрою Росії і тому його вирішення перебуває у виключній компетенції Всеросійських Установчих зборів».

Ще одна причина, яка детермінувала таку позицію, полягала в тому, що кадети та ліве крило Державної думи «рішуче заперечували необхідність скликання легітимного органу законодавчої влади в країні – Державної думи, що мало своїм наслідком колосальний дефіцит легітимності самого Тимчасового уряду». Але, оскільки ігнорувати тиск УЦР з кожним тижнем ставало складніше, Петроград був-таки змушений вдатися до паліативних дій: уряд створив спеціальну комісію для розгляду українських домагань. А основним з них було «створення правових умов та закладання засад національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської держави».

Остаточно оформити політичні та економічні зв’язки України й Росії передбачалося після скликання Всеросійських Установчих зборів. Логічно, що «створена для розгляду українських вимог спеціальна урядова комісія, – пише О. Кудлай, – зокрема запитувала, що таке автономія з юридичної точки зору і як її розуміє українська делегація». Оскільки, на нашу думку, ясної чіткої відповіді в уряді так і не отримали, остільки «загалом Тимчасовий уряд у своїй діяльності виявляв неприхильне ставлення до українських домагань, вважаючи їх перешкодою на шляху розвитку загальноросійської революції».

Відмова уряду вийти за межі свого мандата, за межі чинного правового поля, вважає О. Кудлай, «змусила» Центральну Раду «вдатися до рішучих дій, а саме – видати свій І Універсал». Намагаючись перевести діяльність УЦР в правове поле, Петроград спочатку прагнув «обмежити коло повноважень Генерального Секретаріату та кордонів автономної України», що було оформлено в «Інструкції Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні». І в такій ситуації, вважає дослідниця, перед Центральною Радою не було іншого вибору, як іти революційним шляхом та видати І Універсал. У вересні-жовтні уряд натомість удався до тактики ігнорування Генерального секретаріату, а УЦР та ГС, дотримуючись «обережного та пасивного» курсу, «не змогли опанувати ситуацію в Україні» та «взяти до своїх рук кермо влади в краї».[88]

15 травня

Розпочався наступ Антанти біля Мессін.

Комітет Центральної Ради призначив М. Ткаченка своїм представником в «юридичній нараді з підготовки проекту про Установчі збори», фактично визнавши тим самим свій статус як «національно-політичної організації».[89]

19 травня

Візит військового та морського міністра О. Керенського до УЦР. Міністр закликав українських діячів «бути мудрими та спокійними»: «Я не знаю, в каком смысле вы говорите об автономии Украины. Я могу категорически заявить, что во Временном правительстве есть желание сделать все, что возможно, что по долгу и совести они могут считать возможным, позволительным брать на себя, в том числе и все, что касается автономии Украины. Но вот вы говорите про санкцию Учредительным собранием, значит вы хотите поставить Учредительное собрание перед готовым фактом, а мы бы хотели, чтобы Учредительное собрание положило основание самому факту». М. Грушевський, зі свого боку, виклав точку зору, фактично – ультиматум УЦР до Тимчасового уряду: «Мы ведь говорим лишь о восстановлении нас в старых правах. Мы имели документ, который у нас потом вырвали Романовы. У нас существовало право, и мы позволяем себе требовать его обратно. <…> Мы больше ждать не можем… Удовлетворение требований украинского народа откладывать нельзя, и Центральная Рада не могла бы взять на себя ответственности за последствия в случае, если бы они удовлетворены не были».[90]

Наша гіпотеза

Наступні події дозволяють припустити, що саме на цій зустрічі відбувся остаточний розкол між членами «Великого сходу народів Росії», які підтримували несумісні між собою концепції державного переустрою і, отже, розв’язання національного питання в Російській державі. Перша група – умовно назвімо її «правою» (О. Гальперін, О. Керенський, М. Василенко, Д. Дорошенко, М. Суковкін, М. Терещенко та інші) – обстоювала правовий шлях вирішення проблеми на загальноросійських Установчих зборах.