Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Щоденник моєї секретарки

Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

228
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 102
Перейти на сторінку:
вам побудувати, — Франкенштейн гордовито повів рукою навколо.

Я скептично прослідкував за його жестом.

— Знаєш, давай у Києві такий будувати не будемо. Ми ж не варвари. Хоча про будівництво — це розмова.

— Значить наступний — Ріал Естейт.

— Ріал Естейт, — почухав я потилицю.

В Росії ніколи не бракувало англоманів. Але теперішня ситуація з англійською термінологією вже становила загрозу національній безпеці, слово честі. Вони скоро один одного перестануть розуміти.

— Ну гаразд, — сказав я. — А інвестиціями у вас хто займається?

Вова здивовано звів брови.

— Інвестиціями? А навіщо вам інвестиції?

— Що значить, навіщо? А технологічна модернізація підприємств? А оновлення основних фондів?

— Так які питання! — посміхнувся він. — Все зробимо. Ваші замовлення — наша робота.

— А гроші?

Франкенштейн посерйознішав:

— Гроші? Знаєш, про це краще розмовляти із главарем. Ввечері в гольф-клубі зустрінемося, то й поговоримо. Годиться?

— Годиться.

Решта дня минула у розмовах із різнокаліберними, але однаково ситими та наглючими, типово московськими топ-менеджерами. Вони були водночас професійно-цинічними і зверхньо-дружніми. У нас в Києві як заведено? — познайомишся, обнюхаєшся, знайдеш спільних знайомих, туди-сюди — а ці одразу брали за горло. Перший — вишукано недбалий в одязі гаркавий молодик, який хазяйнував у кабінеті з табличкою «Віце-президент з АйТі» — примусив мене замислитися.

— Ми купуємо чи пґодаємо? — вишкірився він у відповідь на моє рукостискання.

Я озирнувся на Вову і, не чекаючи на запрошення, відсунув стільця та всівся на нього.

— Ми — партнери, — уточнив Франкенштейн.

Молодик кліпнув очима:

— Зачекайте. Мені сказали, що ви — з Укґаїни.

— Правильно сказали.

— Ну.

— А що, з України не буває партнерів?

— Та ні, — він розгублено знизав плечима. — Бувають.

— Ну? — спародіював я його інтонацію.

Вова тактовно прокашлявся:

— Давиде, ти розкажи для початку про свої проекти. Про Держкомстат, наприклад.

Проекти й справді були цікавими. Я не дуже розуміюся на комп’ютерах, але гаркавий знав свою справу так, що міг пояснити навіть неуку. Не можна, звичайно, сказати, що Російський Держкомстат заощадив на цій справі багато грошей, але масштаб вражав. Подякувавши за цю дійсно професійну і яскраву презентацію, ми перейшли до наступного «віцика» — з питань Ріал Естейт, тобто нерухомості. Його кабінет нагадував антикварний салон, чи то загашники аукціону Сотбіс.

— Москва зараз переживає будівельний бум, — заявив господар, здоровило із залишковою кучерявістю, хіба трошки менший за Франкенштейна.

— А ви впевнені, що вона його переживе?

— Хороший жарт, — без тіні посмішки сказав Ріал Естейт. Він дивився на мене спокійно, навіть трохи сумно. — Смішний. Люблю хороші, смішні жарти.

Я побачив фотографії та креслення великих житлових комплексів, торговельних центрів, офісних мегаспоруд. Все це нагадувало віртуальну екскурсію по Дубаї — типовий випадок творчості нафтогазових скоробагатьків.

Потім був приземкуватий лойєр, інакше кажучи, юрист.

— Ми можемо взяти вас на юридичне обслуговування на території України. Тимчасово це буде забезпечено через наших партнерів, а згодом ми зареєструємо для вас спеціалізовану компанію.

Що ж, це приємно. їхати до Москви, щоб вони пообіцяли найняти для тебе київських юристів. Варто було ноги бити…

Рітейл. Це модне слово насправді означало торговельний бізнес. Тому приймальня та кабінет були завішані фотографіями вдалих проектів і рекламними макетами торговельних марок. Рітейловий підрозділ умів створювати та розвивати дистрибутивні мережі як універсальні, так і спеціалізовані — від гуртової торгівлі нафтопродуктами до мережі аптек.

— Ну, з аптеками в Україні повний порядок.

— В Україні? — уточнив віцик. — Ви говорите «в Україні?»

— А як треба говорити? — дещо агресивно уточнив я.

— Та ні, нічого. Я так спитав.

— З точки зору граматики «в Україні» — це правильно, — прийшов на допомогу Франкенштейн.

— Хай буде так. Але навіть якщо «в Україні» повний порядок з аптеками, це не заважає робити бізнес. При правильній організації конкуренція не шкодить, а стимулює.

Логічно.

— Вова! — змолився я, коли ми нарешті опинилися в коридорі. — Навіщо усі ці розмови?

— Щоб ти уявив наші можливості. До речі, наш главар прислав за тобою власну машину. Це — велика честь. Отже поїдемо з охороною, як великі мужики.

Від ходіння скляними коридорами та розмов із дивними людьми у дорогих костюмах у мене звело спину, а пальці стиснулися в кулаки — приблизно як у Ірки під час злету. Я на собі відчував агресію тутешнього бізнес-середовища. Вона витала у повітрі і відкладалася в душі після кожної чергової зустрічі, викликаючи підсвідоме бажання вишкірити ікла. Тому полегшення, що його обіцяла поїздка в гольф-клуб, стало справжньою звабою, так що я навіть відмовився від обіду і, взявши речі, буквально потягнув Вовку до ліфтів. Їжа без настрою — не їжа.

Бетонні джунглі оточували нас з усіх боків — старі й новіші будинки, населені дивними мешканцями, на кшталт тих, з ким довелося познайомитись протягом дня. Чи то, може, в інших офісах сидять нормальні люди, а цих привезли невідомо звідки спеціально для мене?

Але так чи інак, ми залишали цей дурдом і відправлялися на природу — саме те, що потрібно моїй спухлій від вражень голові.

Кавалькада господаря холдингу складалася з трьох машин — перший джип нахабно розштовхував пробки, в другому — пикатому мерседесі на задньому сидінні їхали ми, а третя машина — теж джип — мотилялася у кількох сантиметрах від нашого заднього бампера, ризикуючи розбити його на першому ж світлофорі.

— А задня навіщо? — спитав я охоронця, який сидів поруч із водієм на пасажирському сидінні.

— Це прикриття. Якщо нас хтось підріже — він таранить. Або доганяє, якщо той почне тікати.

— У вас тут що, війна?

— Буває. Минулої зими я в задній машині працював, а шефа підрізала дев’ятка. Ми її бампером вдарили, так той почав тікати. А у нас морда розбита, крилом по колесу шкребе — не поганяєшся. Ну я й відкрив вогонь. А що було робити?

— І як, зупинили?

— Та ні. Не пощастило трохи. Куля зрикошетувала об каналізаційний люк і попала в мужика на тротуарі. Відстрілила йому яйця.

— Серйозно?

— Серйозно. Такий кіпіш піднявся. Службове розслідування. Добре, що у мене тоді пістолет був законний, то тільки забрали корочку на нього.

— А зараз пістолет без корочки?

Охоронець тільки мовчки звів брови.

— Це тобі не Київ, — зауважив Франкенштейн.

Хлопці хихотнули.

— А що ви маєте проти Києва? — не зрозумів я.

— Та нічого, все нормально, — поспішив заспокоїти Вовка. Охоронці про всяк випадок принишкли.

— До речі, — я показав у вікно, де на площі височів пам’ятник засновнику міста. — Ви знаєте, де похований Юрій Довгорукий?

— У Києві, — відповів ерудований Франкенштейн. Наші супутники перезирнулися. Мабуть, не вірили.

— Отож.

— До речі, ти знаєш, планування старої Москви до

1 ... 18 19 20 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник моєї секретарки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник моєї секретарки"