Читати книгу - "Полліанна"

нарешті постійно говорити «рада». Я тільки те й чую: «рада, рада, рада» — так і збожеволіти можна!

У дівчинки брови полізли догори.

— Тітонько Поллі, — видихнула вона, — я просто думала, що ви зрадієте тому, що я ра… О! — і вона злякано притисла долоню до губ, а потім вибігла з кімнати.

Полліанна перехопила хлопчика в кінці алеї.

— Хлопчику! Хлопчику! Джиммі Бін! Я… я хотіла попросити пробачення, — загукала вона, схопивши його за руку.

— Нічого, ти в цьому не винна, тож не варто! — похмуро відповів Джиммі. — Та знай — я не жебрак! — вперто додав він.

— Звісно, що ні! Але не сердься на тітоньку, — прохала Полліанна, — мабуть, це я винна, що не відрекомендувала тебе належним чином, не розповіла про тебе більше. Вона справді дуже хороша і добра — завжди такою була, але мені треба було пояснити все до ладу. Мені дуже хочеться допомогти тобі!

Хлопець лише стенув плечима й повернувся, щоб іти далі.

— Не зважай, я сам знайду те, що шукаю. І я не жебрак, ось так.

Полліанна, здавалося, про щось міркувала. Урешті її обличчя посвітлішало.

— Я знаю, що можу зробити! Сьогодні вдень відбудуться збори Жіночої допомоги (я чула, як про це казала міс Поллі). Я розповім їм про твій випадок. Знаєш, мій тато завжди так робив, особливо коли йшлося про просвітництво язичників чи придбання нових килимів.

Джиммі рвучко повернувся до неї.

— Тільки я не язичник і не новий килим! І що це за Жіноча допомога така?

Полліанна здивовано подивилася на нього.

— Гей, Джиммі Він, де це ти ріс, що геть нічого не знаєш про Жіночу допомогу?

— Подумаєш! Тоді бувай, як не хочеш розповісти, — і хлопчик пішов алеєю.

Полліанна швиденько його наздогнала.

— Ну… Це таке місце, де збираються леді — і там вони шиють, влаштовують обіди, збирають гроші і розмовляють. Оце і є Жіноча допомога. Вони дуже хороші і добрі — принаймні у моїй Жіночій допомозі були саме такі. Та гадаю, і тут є гарні леді. Я зустрінуся з ними і про все тобі розповім пізніше.

Джиммі знову рвучко обернувся.

— І не мрій! Ти думаєш, я піду туди, щоб стояти і слухати, як купа жінок називають мене голодранцем? Ніколи!

— Тебе там не буде, — запевнила його Полліанна. — Я сама піду і про все їм розповім.

— Ти підеш?

— Так, і цього разу намагатимусь зробити все як належить, — продовжила Полліанна, завваживши, що вираз обличчя Джиммі став світлішим. — Думаю, серед них обов'язково знайдеться та, що буде рада взяти тебе до себе.

— Ти ж не забудь сказати, що я можу працювати, — нагадав хлопчик.

— Звісно, не забуду, — пообіцяла щаслива Полліанна, — завтра я про все тобі розповім.

— Де зустрінемося?

— Біля дороги, там де я тебе сьогодні знайшла — коло будинку місіс Сноу.

— Добре, я там буду, — якусь мить хлопчик вагався, а потім продовжив: — Знаєш, я мабуть, поки що піду ночувати до сиротинця. Розумієш, іншого дому в мене поки що немає, а звідти я пішов тільки сьогодні вранці. Я навіть не казав, що пішов назавжди, бо тоді мене б не випустили. Розумієш, ніхто там за мене не переживає. Це ж не батьки — їм байдуже!

— Розумію, — кивнула Полліанна, — та я впевнена, що коли ми завтра зустрінемось, у мене буде для тебе гарна новина про новий дім і батьків, які про тебе дбатимуть! Бувай! — радісно вигукнула вона і побігла до будинку.

У цей час міс Поллі стояла біля вікна у вітальні і засмучено дивилася на двох дітей, аж поки хлопчик не зник у кінці алеї. Потім вона зітхнула, повернулася і поволі пішла нагору. Ще ніколи вона не почувалася такою розбитою — у вухах і досі звучало «така хороша і добра». На серці було надзвичайно важко — ніби вона втратила щось дуже дороге.

Розділ 12. Візит до Жіночої допомоги

Того дня, коли Полліанна планувала піти до Жіночої допомоги, вони з тітонькою обідали мовчки. Щоправда, дівчинка час від часу намагалася щось сказати, та марно, бо уже вчетверте доводилося замовкати на слові «рада» й червоніти від сорому. Коли це трапилося вп'яте, міс Поллі роздратовано похитала головою.

— Гаразд, Полліанно, якщо не можеш втриматися, можеш вживати це слово, — зітхнула вона, — принаймні, це буде краще, аніж постійно мовчати.

Дівчинка аж засяяла від щастя.

— О, дякую, тітонько! Правду кажучи, мені було б зовсім нелегко без цього слова. Розумієте, я так довго грала у гру…

— Що ти робила? — перебила її тітка.

— Грала у гру, знаєте, ми придумали її разом із та… — тут Полліанна змусила себе замовкнути й почервоніла, бо знов мало не торкнулася забороненої теми.

Тітонька Поллі спохмурніла, але нічого не сказала. І до кінця обіду ніхто не мовив ані слова.

На свій превеликий подив, Полліанна була навіть рада, коли тітонька зателефонувала дружині пастора і сказала, що не прийде на збори Жіночої допомоги, бо в неї болить голова. Коли міс Поллі піднялася до своєї кімнати й причинила двері, дівчинка всіляко намагалася викликати в себе співчуття до тітки, але все одно відчувала радість від того, що її не буде на зборах, тож вона не почує, як Полліанна розповідатиме про випадок із Джиммі Біном. Вона ніяк не могла забути, що тітонька назвала Джиммі обшарпанцем, і не хотіла, щоб та повторила це на зборах Жіночої допомоги.

Полліанна чудово знала, що леді зазвичай зустрічаються о другій годині дня в капличці біля церкви — приблизно за півмилі від її дому. Вона спланувала все так, щоб дістатися місця близько третьої.

— Треба, щоб вони всі зібралися, — міркувала дівчинка, — бо там спочатку може і не бути тієї, що візьме Джиммі Біна до себе. Та й зрозуміло, що для леді друга година — це майже третя, бо жінки часто спізнюються.

Потихеньку, але із залізною впевненістю Полліанна піднялася сходами, що вели до каплички, відчинила двері й потрапила в коридор. Із головної кімнати чувся гомін жіночих голосів, подеколи лунав сміх. Не вагаючись, дівчинка зайшла туди.

Розмова одразу ж стихла, і Полліанна відчула себе трохи незручно. Тепер, коли дійшло до справи, вона дещо зніяковіла. Все ж таки усі ці чужі й малознайомі обличчя не належали леді з Жіночої допомоги, до яких вона так звикла.

— Як ваші справи, шановні члени Жіночої допомоги? — дівчинка нарешті знайшла в собі сили заговорити. — Мене звати Полліанна Віттієр, гадаю, дехто з вас мене знає. Принаймні я знаю