Читати книгу - "Закон Братів Капранових"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тож давайте для початку визначимо свою інформаційну територію і усвідомимо її як свою, особисту - такий собі інформаційний хутір, а потім почистимо його від бруду, який несуть політики. Давайте хоч би в родинному колі почнемо називати брехуна - брехуном, стерво - стервом. Давайте не будемо казати про сусіду-міліціонера: “Він хлопець добрий, але служба така”. Добрий хлопець не піде працювати покидьком. Не буває, щоб на службі людина була нечесною, а вдома - чесною. Моральні якості - це не обов’язок, а стан душі. Не конче кидати у прокурорів камінням - холодне презирство діє не гірше. А не хочеться дражнити гадів - можна обходити їх десятою дорогою. Принаймні, збережемо своїх дітей від двоєдушності. Давайте звільнимо свою територію від подвійної моралі та подвійних стандартів, і вона одразу стане чистою. Наша справа - не нав’язувати оточенню свої критерії, але чітко їх позначати. У старі часи був такий спосіб морального покарання - не подати руки. Розуміємо, що зараз це не в моді - хтозна, може, завтра до цієї людини доведеться звертатися, не кожен з нас здатен жертвувати зручностями задля моралі, - але не запрошувати таку людину в хату є абсолютно реальним. Й дітям пояснити: ми не запрошуємо дядю Вову тому, що він - падлюка. Давайте згадаємо, що крім модних нині грошей та доцільності існують інші критерії добра і зла. Доцільність - для політиків, гроші - для нуворюг, а у нормальних людей головний критерій - мораль. Саме наявність моралі відрізняє людину від тварин та депутатів. Ну, гаразд, мораль - дороге задоволення, не кожен може його собі дозволити. Але хоч позначати для себе: зараз я дію відповідно до моралі, а зараз - порушую під тиском обставин, це можна зробити?
Наступний рівень, доступний кожному - духовні вправи. Не секрет, що культура взагалі й мистецтво зокрема займаються питаннями добра і зла, прекрасного та потворного, гармонії та дисонансу. Прочитати книжку та обговорити її з друзями, родиною - це не тільки збагатитися самому, але й закріпити свій авторитет у групи впливу. Навіть просто порадивши колегам добру книжку, ви здобуваєте додаткові очки у їхніх очах. І відповідно зростає ваш авторитет. Вистава у театрі, новий диск - усе це приводи для цікавої розмови. Це не просто розвага - твори мистецтва є вправами для душі, які тренують її так само, як спорт тренує м’язи.
Сучасні війни - інформаційні, головна зброя в них - слово. І саме цією зброєю ми з вами володіємо краще за наших ворогів. Єдина біда - вони сильніші. Так, їхня зброя гірша, проте її більше. Оно, скільки слів випускають по нас звідусіль, вони тупі, але великі, як Ніколай Валуєв. І в такій ситуації нам треба діяти дисципліновано, до-тримуючись чіткої стратегії. Стратегія - це головна військова наука, вона вчить перемагати наявними силами, враховувати слабкість і силу власного війська, переваги та недоліки супротивника. Дуже корисна штука, одне слово.
Де ж нам із вами шукати стратегію? Хто візьме на себе високе звання стратега? Відповідь банальна - ми самі. Просто тому, що інших немає. І стратегію будемо шукати в самих собі, у нашому з вами національному характері. Чому саме там? А тому, що національний характер один на всіх, хіба що з регіональними варіаціями. Це те, що дано нам Богом, і гріх не використати його на повну котушку. Пам’ятаєте старий анекдот, як миші зібралися на з’їзд? “Усі нас б’ють. Люди труять, шуліки давлять, лисиці ловлять, навіть ведмеді мишкують, коли притисне. Що робити?” Вирішили піти до Сови - вона ж бо го-ловний стратег у лісі. Прийшли, скаржаться: “Ти, Сово, стратег, порадь, що робити - усі нас давлять: люди, шуліки, лисиці, навіть ведмідь і той мишкує. Пропаде мишачий рід. Як рятуватися?” Замислилася Сова і каже: “Вам треба стати їжачками. Їжачки мають колючки, люди їх люблять, шуліка не чіпає”. “Ура! -закричали миші. - Давайте станемо їжачками! Але як нам стати їжачками, скажи, Сово?” І Сова відповіла: “Ні, хлопці, я займаюся стратегією. А як - це питання тактики.” Так отож. Їжачками нам не стати. Залишаємося українцями і давайте спробуємо знайти переваги всередині себе - такі, що їх не треба виховувати та перевиховувати, ті, що з пуп’янка живуть у наших душах.
І почнемо свої пошуки з простого запитання - ким є українці?
Правильно, хуторянами. Скільки вже нам розповідали, що це погано, що принцип “моя хата скраю” не дає рухатися вперед, а все одно кожен дивиться у свій город. Національний характер не змінити ніякими проповідями. А може, тоді й не варто напружуватися? Якщо людину неможливо переробити, чому б не використати її вроджені якості їй же на користь? Хто сказав, що хуторянство - це погано? Наш прадід був куркулем, та таким міцним, що шлях до хутора й досі називається його іменем, хоч хутір зруйнували, самого прадіда розкуркулили, а шлях давно перетворився на вулицю. Та й інший прадід був хуторянином, і ми з дитинства пишалися тим, що наші пред-ки - справжні господарі. Задля справедливості треба зазначити, що третій наш прадід був наймитом, зате четвертий - князем, тож у середньому все одно виходить куркуль. Ну, це жарт, а якщо серйозно, то хутір все-таки не можна вважати однозначно негативним явищем навіть у наші дні. Хуторянин, а по-американськи фермер, годує сьогодні всіх жителів мегаполісів, так що до нього варто поставитися з повагою. Чим славний хуторянин? А тим, що це справжній господар, або, якщо хочете, ґазда. Він відповідає за кожен метр своєї землі, за кожну дошку у паркані та кожен цвях у даху. Він не має кому сказати: “не виходить”, “не можу”, “іншим разом”, “якось буде” - такі звичні фрази для сучасного міського жителя. Усе залежить тільки від нього. Бути хуторянином - велика відповідальність та велика праця, тут навіть коли пожежа - не покличеш на допомогу, бо поки добіжать, усе згорить. Ні,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закон Братів Капранових», після закриття браузера.