Читати книгу - "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Софійка розуміла: щодня так шикувати бабуся не може. Але це все одно щастя проти жахіть, що колись довелося пережити бабусиним батькам…
– А що з Мальвою зробили, як голод був? – боязко спитала Софійка.
– Мальви у нас на ту пору вже не було…
– Як?! Але ж Ніні вдалось урятувати її від червоноармійців!
– Невже я про це розповідала? – здивувалась бабуся. – Справді, повернувши Мальву, мама якийсь час переховували її в ярку. Але хіба ж таку сховаєш? Знайшли і таки відібрали!
– А Маківка, лошичка Мальвина?
– О, Маківка ще довго нам служила, поки її разом із Буйним – отим підміненим, кошлатим – не забрали. Тоді все у всіх забирали. В колгоспі обоє якийсь час животіли, поки не перевели до іншого – дальнього. І добре, що перевели, бо несила вже було на їхні ребра дивитись! А до цього Маківчиних синів – Майорів – дідусь багато років продавав і мав із того добрячий заробіток!
34. Така довга ніч
По сільрадівському телефону Софійка заявила мамі, що приїде тільки завтра вранці: добре, що тітонька, захоплена власними переживаннями, пропустила це повз вуха.
А як іще пояснити рідним, що ночуватиме в небезпечній сусідській квартирі? Хай посплять спокійно хоч цієї ночі, бо хтозна, що буде потім…
Дорогою зробила чималенький гак і порівнялась із будинком на Малофонтанній, три. За цією брамою весь цей час жило її кохання. Он, до речі, він іде: як завжди, проти ночі – з дому… Як завжди красивий, стрімкий, струшуючи набік свого ледь рудуватого чуба… Таким він і пройшов через усе її життя. Хай буде щасливим! Хай… хай завжди пам’ятає про ту, яка… Шкода, що не встигла звільнити його від прокляття!..
– Привіт! Я вже там, у сараї, підготував драбину, мотузку і сокиру, – сказав тремтячим голосом Сашко. – Щойно стемніє…
– А сокиру нащо? – собі затремтіла.
– Мало що!
– На ось, під язик! – простягла хлопцеві жовтеньку пігулку валер’янки. – Від нервів.
Кожен смоктав валер’янку й думав про своє.
– Ти вже зі своїми попрощ… своїх попередила? – запитав, складаючи товар.
– Я ще ніби в бабусі. А ти?
– Сказав, що сьогодні працюватиму в нічну зміну. Під подушкою про всяк випадок залишив записку, сповістив, де зберігаю свої заощадження. Хоч матимуть за що жити.
– Слухай, а може…
– Відступити? І далі тремтітимеш кожної повні й кожної нічної грози?
– Та я б уже якось… Так і боялася б собі…
– Не чекав такого від тебе! – глянув, наче на крадіжці піймав.
– Ні, та хіба я що? Просто запитала…
Кватирка була відчинена: хазяйновита баба Валя регулярно провітрювала помешкання.
Сашко поліз першим. Софійка й не зогледілась, як за склом щезла його голова, а за хвилю впірнули й вишурувані штанці та подряпані загорілі ноги.
Софійчині ноги чомусь безпорадно звисали з вікна, хоч як старанно пхалась у вузьку дерев’яну раму. Ніколи не думала, що така товста! Хай йому грець: здається, ноги так і стримітимуть під повним місяцем на вулиці! Як той Вінні-Пух у кроликовій хатці! Як та Аліса з Країни Чудес!.. Як…
– Штовхай драбину! Назад стрибатимемо вручну! – прошепотів Сашко, як тільки йому вдалось-таки затягти Софійку.
Драбина звалилася невдало, набакир. Здається, її край видно якраз із балкона баби Валі. Надія тільки на темряву!
Вазони поставили на місце, кватирку залишили напіввідчиненою, як і було.
У кімнатах, як завжди, чисто. Усе перевірили – нікого. Почали обирати місце засідки. Повагавшись, уподобали куток за розкладним диваном: і просторо, і захищено, і до кватирки близько. Якби ще стати невидимими! Шкода, що намисто помагає тільки в минулому. Ще до Половинчика зоставила його вдома – хоч комусь колись знадобиться!
Вмостилися на відстані одне від одного: якщо їх колись тут знайдуть неживими, щоб не подумали, ніби в них любов! Між собою поклали мотузок та сокиру.
Виявляється, чекати ой як нелегко.
– Знаєш, я почуваюся злодієм, котрий заліз у чужу квартиру! – по довгій мовчанці звірився Сашко.
– Чого б то? – ще знайшла силу всміхнутися.
Угорі заплакав Ростик.
35. Іди, іди, дощику!.
Це було схоже на сон.
У двері загупали. Чому не скористалися дзвінком? Стрілки настінного годинника показували за десять дванадцяту.
– Іду, йду! – пролунав наче зі спальні старечий голос. – Ось лиш намацаю свою палицю!
– Мамо, це Семенко! Я відчиню! – долинув із кухні інший – молодий – голос.
Загупали-зашурхотіли кроки, зарипіли одночасно всі двері.
– їсти зварено? – басовито спитав той, хто ввійшов.
– Борщику в горщику! Борщику в горщику! – заспівав молодий жіночий. – Ось тільки знайду свою блакитну стрічку!
До вітальні, де, прикипівши до підлоги та обливаючись холодним потом, сиділи Софійка і Сашко, вбігла… дівчина – розпатлана й украй бліда. Вона занипала кімнатою, шукаючи.
– Моя блакитна стрічка! – скімлила. – Хтось знов украв мою блакитну стрічку!
Їй вторив протяжний старечий стогін-завивання.
– Мила, я купив тобі нову! – почулося з коридора.
Леле, як увійде сюди!..
– Купив, Семенку? – подалась на поклик. – Як добре! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!..
– Ги-ги-ги-ги! – засміявся хтось беззубим ротом.
Зареготали всі, кожен на свій лад.
– Яка я гарна! – Дівчина, вже зі стрічкою, знов убігла до вітальні, стала вдивлятись у стіну над диваном, наче у дзеркало.
– Яка я гарна! Ха-ха! – затанцювала на килимі.
Софійка наважилася підвести голову й обімліла: дівчина мала якісь моторошні, неприродне блакитні очі. На синювато-блідому обличчі вони здавалися не на жарт страшними!
– Їсти зварено? – вдруге запитав бас.
Дівчина знову заспівала:
– Борщик у горщику!
Зварю тобі борщику!
І підстрибці вибігла з кімнати:
– Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику!
Та поставлю на горі!
Закусають комарі!
У-у-ух, закусають-закусають –
закусають комарі!
– Ги-ги-ги-ги! – прохрипіло, як відлуння.
Здійнявся гармидер, писк і ґвалт. Час від часу
влітали якісь блідо-синюваті люди. Незнайомі жоден не схожий на бабу Валю! Стрибали, танцювали, трощили меблі, обривали картини…
Часом здавалося, що привиди от-от викриють їх із Сашком. Хтось навіть зіперся на бильце дивана!.. Але ні, відступив, не помітив!
Скільки так сиділи, не знати. Може, вічність, а може, лише ніч? Усе обірвалося перед світанком після чийогось голосного довгого свисту.
– Ой, моя блакитна стрічка! – тільки й гукнула майже нечутно вже майже прозора дівчина.
І все стихло.
Ще довго сиділи нерухомо. Аж коли розвиднялося, зважились вийти зі схованки. Лиш тепер помітили, що сиділи разом, притиснувшись, міцно вчепившись одне одному в руки. Добре, що не померли, бо якби їх отако знайшли – сорому не обібрались би!..
У кімнатах нічого не змінилося. Порядок, чистота. Меблі цілісінькі. Вхідні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських», після закриття браузера.
