Читати книгу - "Заклятий козак"

здовж столів - лави, вкриті ведмежими й вовчими шкурами. Тут поралася сама княгиня, а побіч неї ввихалася молода вісімнадцятилітня чудо-дівчина, мов вийнята з якоюсь гарного образка: струнка, білява, уста, мов ті вишні зрілі, очі всміхнені, сині, мов ті незабудки.

Молодий князь, побачивши дівчину, не міг спам’ятатися, що йому робити: задивився в неї, мов у який образок.

Це ж була для нього невидальщина: він у нікого не гостював і таких дівчат із княжого роду досі не бачив… І дівчина глипнула на хлопця й зашарілась. Старий боярин це помітив і взяв це за добрий знак.

Перший заговорив до жінок кн. Чорторийський:

- Господь прислав нам любих гостей. Це старий товариш наших походів Степан Добрич, дружинник14 і приятель покійного нашого друга й сусіда князя Ружинського Михайла та його воєвода, а це наш молодий сусід і наш друг, молодий його син Богдан.

- Гостям раді, - сказала княгиня, - сідати просимо їх милостей та прийняти від нас, чим хата багата…

Серед низьких поклонів посідали всі за стіл. Княгиня почала гостей припрошувати та водночас випитувала молодого князя про княгиню-матір.

- Так ваші милості закопалися в лісову гущу, про весь світ позабули…

- Живемо, як можемо: помагають добрі люди, а вже найбільш наш опікун, пан воєвода Добрич, він про все дбає…

- Кинь, князю, похвали, - перебив Добрич, що саме розмовляв із князем Чорторийським; - я ж тільки сповняю свій обов’язок… Прохав мене мій покійний князь і друг, щоб я перебрав опіку над його добром та над сиротами, й я не осмілився відмовити, бо ж не одну бочку солі ми з покійним твоїм родителем з’їли…

Гостина затяглася довго.

Почало смеркати. З-за лісу виходило рожеве полум’я: сходив місяць уповні. Добрич устав, перехрестився до божника в золочених рамках, подякував господарям за хліб-сіль і виявив намір вертатися додому.

- І не думайте, мій друже, - казав князь, - щоб я вас пустив від себе під ніч додому такими нетрями.

- Але ж, ваша княжа милосте, сьогодні повня, ясно, мов удень.

- Твоя правда, воєводо, але ніч ніччю, вона свої права має, й їх без потреби порушувати не слід. Знаєте, яка тут зрадлива околиця, яка дорога серед озерець, калабань та болота, кілько блудних вогників вабить людину на бездоріжжя, і не зчуєшся, як пропадеш.

Добрич уже й не відмовлявся: він добре зміркував, що княжича прикували сині княжнині очі, та все ж хотів упевнитися у своїх міркуваннях.

- Що ж ти, княжичу, на те? - спитав Богданка. - Я гадаю, що нам би таки їхати, а то пані-маги за тебе непокоїтиметься…

- Правду сказати, - відповів княжич, - нічого нам поспішати. Ми все залишили як слід, мама, знаючи, що я вже не раз припізнявся…

Княжич не докінчив, - йому дійсно не було чого поспішати, коли тут було так любо.

Добрич зрадів. Він помітив, що дівчина зашарілась і поглянула вдячним очком на княжича, наче б йому дякувала за таку відповідь.

- От бачиш, воєводо, - сказав князь Чорторийський, - нема чого тобі сперечатись… Але це був би гріх у таку гарну днину сидіти нам тут у кімнаті, замість вийти в садок і полюбуватися гарним літнім вечором…

І всі вийшли в сад.

* * *

Попереду пішли старші, князь і воєвода, за ними - княжна й Богданко. Княгиня залишилася дома, треба було думати про вечерю…

Один погляд подяки любої дівчини перемінив княжича відразу. Його несміливість відразу кудись поділася. А проте не знав, від чого починати розмову. Та вирятував місяць, що викотився саме мов те млинове коло.

- Знаєш, княжно, живу я вже двадцять п’ять років на світі, а такого чудового вечора ще не бачив. Мені здається, що я зайшов у якийсь казковий світ…

- І що в тому казковому світі, - перебила йому княжна, - з’явиться зачарована царівна й тебе проситиме, щоб визволив її з чарів? Так?

- Так, та не так, - відповів Богданко. - Така царівна в казці, заклята в якусь казкову потвору, чи жабу погану… А тут з’явилася царівна у своїй казковій красі, й не треба її відчаровувати…

Княжна вдавала, що не розуміє…

- Дивись, княжичу, на кущ малиннику, може саме вона вийде…

- Вже давно вийшла…

Він узяв її за руку і щиро стиснув.

«Чи ти мені царівна, чи княгиня, мені це не важне, аби ти була моя…» І він обняв її за гнучкий стан і пригорнув до себе.

Дівчина не пручалася: батько з Добричем відійшли були далі садовою доріжкою…

А воєвода, зміркувавши, що молодята припали одне одному до вподоби, як-стій приступив до діла.

- Дозвольте, ваша княжа милосте, признатися перед вами до одного гріха. Не того ми сюди приїхали, щоб прохати вибачення в вашої княжої милості, що без дозволу перейшли межу ваших волостей, заполювали. Інша причина нас сюди привела… Про це княжич Богданко не знає. Він із старого княжого роду, як і ваша княжа милість. Він на літі, час би його одружити. У вас, князю, є дочка, і родом, і віком йому рівна, і Йому під пару. Чого більше слів витрачати? Я поспитаю: чи можна сватів посилати?

- Твою річ, воєводо, я зрозумів. До ладу вона мені, та не моя тут воля, а моєї дитини… Я її силувати не буду. Ми її поспитаємо.

- Не треба, ваша княжа милосте, питати. Порозуміння вже є. За хвилину самі побачите…

Вони спинилися на закруті стежки. Почулись легенькі кроки залюбленої пари. Богданко тримав дівчину за стан, схиливши свою голову до її голівки.

- Слухай, - казала дівчина, - коли б так дійсно показалася тут така царівна зачаровано в жабу й заговорила до тебе, чи сказав би ти їй це чарівне слово «люблю», щоб її відчарувати?

І засміялася срібним голосочком мов той дзвіночок.

- Дай спокій із жабами та зачарованими царівнами. Ось де моя царівна, найкраща на світі, - і він обняв княжну за шию й поцілував, що луна пішла вечірньою росою…

- Там батько, - сказала княжна, - і твій опікун…

Воєвода потяг князя за руку. Пішли далі.

- Труднощів, мабуть, не буде, - казав воєвода до князя. - Молоді вміють краще такі договори заключати… Що тут довго балакати… Подумайте, ваша княжа милосте, яка то сила вийде між руськими князями, коли такі два роди княжі злучаться в одне