Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

Ну, ну, не плач! Скажи мені, що тобі зробили!.. — в її голосі надзвичайна ніжність. Водночас вона обмацала свого плетеного жакета і на щастя знайшла шестипенсову монету.

— Ну, не плач, годі! — сказала вона, зігнувшись перед дівчинкою. — Дивись, що я для тебе маю!

Схлипи, шморгання носом, кулак, віднятий від зареваного обличчя, гостре чорне око на мить застигло на шестипенсовій монеті. Знову схлипи, але спокійніші.

— Ну, скажи, скажи мені, в чому справа! — запитала Коні й поклала монету в дитячу пухкеньку долоню, яка зразу замкнулася.

— Це… це… Киця!

Приступ наче вже вщухав.

— Що за киця, дорогенька?

Після мовчанки, стискаючи шестипенсову монету, кулак сором'язливо показав у гущавину ожини.

— Там!

Коні подивилася і там цілком певно побачила — велика чорна кішка, ледь скривавлена, похмуро розтяглася на землі.

— О! — вигукнула вона з відразою.

— Браконьєр, ваша світлість, — глузливо сказав чоловік.

Коні люто глянула на нього.

— Не дивно, що дитина розплакалася, — сказала вона, — якщо ви при ній вистрілили. Не дивно, що вона розплакалася!

Він глянув Коні в очі швидко, зневажливо, не приховуючи своїх почуттів. І знову Коні спалахнула, вона відчула, що дратується, що цей чоловік її не поважає.

— Як тебе звуть? — грайливо звернулася вона до дитини. — Скажи мені своє ім'я?

Пирхання, тоді дуже манірне цвірінькання:

— Коні Мелорз!

— Коні Мелорз! Що ж, чудове ім'я! І ти йшла з татком, а він застрелив кицю? Але то була погана киця!

Дівчинка подивилася на неї мужнім, допитливим поглядом темних очей, зміряла з ніг до голови її та її співчуття.

— Я хотіла залишитися з бабусею, — сказала дівчинка.

— Правда? А де твоя бабуся?

Дівчинка підняла руку й показала на дорогу.

— В хаті.

— В хаті! І ти хочеш піти назад до неї?

Раптова конвульсивна дрож уже вщухлих ридань.

— Так!

— Тоді ходімо. Забрати тебе? Забрати тебе до бабусі? Тоді твій татко зможе робити те, що йому належиться. — Вона повернулася до чоловіка. — Це ваша дівчинка, правда?

Він віддав честь і ледь кивнув головою на знак згоди.

— Думаю, я можу відвести її до хати?

— Як ваша світлість бажає.

Знову він подивився їй в очі тим спокійним, пронизливим, відсутнім поглядом. Дуже самотній мужчина й собі на умі.

— Ти хочеш піти зі мною до хати, до твоєї бабусі, дорогенька?

Дівчинка знову пропищала: «Так!» — і безглуздо усміхнулася.

Коні вона не сподобалася — зіпсована, фальшива маленька жіночка. Однак вона витерла їй лице і взяла за руку. Лісник мовчки віддав честь.

— На все добре! — сказала Коні.

До хати було з милю, й доки з'явився маленький мальовничий будиночок наглядача за дичиною, Коні-старша досить втомилася від Коні-молодшої. Дівчинка, немов мале мавпеня, була по вінця повна своїми кониками й така ж самовпевнена.

Двері хатини стояли відкриті, зсередини долинав гуркіт. Коні затрималася, дівчинка вислизнула з її руки й забігла всередину.

— Бабусю! Бабусю!

— Що, ти вже вернулася?

Був суботній ранок, бабуся вимітала попіл з печі. Вона підійшла до дверей у своєму мішкуватому фартусі, в руці — мітла для попелу, на носі — чорна смуга. Це була маленька, сухорлява жінка.

— Ну що? — сказала вона поспішно і втерлася рукою, побачивши надворі Коні.

— Доброго ранку! — сказала Коні. — Вона плакала, і я привела її додому.

Бабуся швидко озирнулася на дівчинку:

— Ну, а де був твій тато?

Дівчинка схопилася за спідницю бабусі й захлипала…

— Він був там, — сказала Коні, — але він убив кота-браконьєра, і дитина рознервувалася.

— О, ви даремно турбувалися, леді Чатерлей. Звичайно! Звичайно, це так мило з вашого боку, але ви даремно турбувалися. Ти що, кота не бачила? — і стара жінка повернулася до дівчинки. — Подумати тільки, леді Чатерлей мала через тебе стільки клопоту! Ох, даремно ви турбувалися!

— Це не клопіт, просто прогулянка, — сказала Коні, усміхаючись.

— Ні, справді, ви така добра, я знаю! Значить, вона плакала! Я знала, щось трапиться, що далеко вони не зайдуть. Вона його боїться, от у чому діло. Він для неї просто чужий, зовсім чужий, і не думаю, що їм обом буде легко з цим упоратися. Смішний він.

Коні не знала, що й сказати.

— Ба, дивися! — дитина безглуздо посміхнулася.

Стара жінка подивилася вниз на шестипенсову монету в дитячій долоні.

— О, ще й копієчка! Ох, ваша світлість, не треба, не треба. Що за добра леді Чатерлей! Даю слово, тобі щастить сьогодні вранці!

Вона вимовляла прізвище, як усі місцеві: «Чат'лей», «Що за добра леді Чат'лей!». Коні не могла себе примусити відвести погляд від носа старої жінки, а та знову невпевнено витирала обличчя зовнішньою стороною зап'ястя, та на пляму не попадала. Коні стала прощатися.

— Ну, дуже вам дякую, леді Чат'лей. Еге ж. Скажи «дякую» леді Чат'лей! — це вже до дитини.

— Дякую, — пропищала дитина.

— Ну і лялька! — засміялася Коні, сказала «на все добре» і відійшла з щирим полегшенням, що ця зустріч закінчилася. «Дивно, — думала вона, — такий тонкий, гордий чоловік має таку маленьку в'їдливу матір».

А стара жінка, як тільки Коні відійшла, кинулася до надбитого дзеркала над кухонною посудомийнею й подивилася на своє обличчя. «Треба ж було застати мене в цьому грубому фартусі і з брудним лицем! Добре ж вона про мене подумає!»

Коні повільно йшла додому у Реґбі. «Додому»… яке тепле слово для цієї великої понурої кролятні. Та це було слово, час якого вже давно минувся. Якимось чином його було скасовано. Коні здавалося, що всі великі слова скасовані для її покоління — кохання, радість, щастя, дім, мати, батько, муж, — усі ці великі, динамічні слова тепер напівмертві і з дня на день мають остаточно померти. Дім став місцем, у якому живеш, кохання — предметом, з приводу якого не залишилося жодних ілюзій, слово «радість» застосовувалося до доброго Чарлстона, щастя означало форму лицемірства для обдурювання інших, батько був особою, яка насолоджується власним існуванням, муж — чоловіком, з яким ти живеш і якого підбадьорюєш. Що ж до сексу, останнього з великих слів, то це просто якась мішанина — захоплення, що на мить підносить, а потім залишає тебе зів'ялішим, ніж завжди. Просто зношеним! Так ніби матеріал, з якого ти зроблений, — дешева підробка, яка зношується до дірок.

Реально залишався тільки впертий стоїцизм, і він давав своєрідну насолоду. У самому відчутті порожнечі життя, фаза за фазою, étаре за étаре[12], ховалася своєрідна жахлива вдоволеність. Отже, це і є воно! Таким завжди виявлявся останній висновок: дім, кохання, шлюб, Майкаліс — це і є воно! І коли ти помреш, останні слова життя будуть: «Це і є воно!..»

Гроші? Мабуть, про