Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

ми ще, гляди, заблукаємо і заїдемо хтозна-куди.

— І все ж, — сказав Гейлі, — я поїду цією дорогою.

— А ще, пригадую, колись я чув, що десь біля струмка путівець увесь перегороджений. Правда ж, Енді?

Енді не знав напевне; він, мовляв, лише чув від інших про ту дорогу, а сам ніколи нею не їздив. Одне слово, нічого сказати він не може.

Гейлі, який звик до брехні і з двох певних вигадок завжди обирав імовірнішу, розважив, що все говорить на користь того путівця. Він гадав, що спершу Сем прохопився про нього ненароком, а тепер схаменувся і відчайдушно бреше, щоб відвернути небезпеку від Елізи.

Отож, коли Сем нарешті показав йому ту дорогу, він швидко поскакав уперед. Сем і Енді подалися за ним. ч То була справді дорога, що колись давно вела до річки, але вже багато років, відтоді як проклали новий шлях, нею ніхто не їздив. Десь із годину там можна було вільно їхати верхи, а далі шлях перетинали фермерські будівлі та паркани. Сем добре знав про це; що ж до Енді, то він і не чув про ту дорогу — так давно була вона занедбана. Отож він їхав собі покірливо й сумирно, лише вряди-годи голосно нарікаючи на те, що дорога «достобіса нерівна», як на хвору ногу його Джеррі.

— Ану годі вже! — обізвався Гейлі. — Знаю я ваші штуки. Хоч би що ви базікали, а я з цієї дороги не зверну. То ви мені замовкніть!

— Панові краще знати, якою дорогою їхати, — слухняно мовив Сем і водночас так значливо підморгнув до Енді, що той насилу стримав регіт.

Сем був у чудовому гуморі. Вдаючи, ніби пильно вдивляється перед себе, він раз по раз щось вигукував: то йому ввижалася десь на далекому пагорбі жіноча голова, то він обертався до Енді, питаючись, «чи то не Ліззі отам в уголовинці», — і щоразу це траплялося в таких незручних місцях дороги, де ніяк не випадало поганяти швидше, тож Гейлі весь час аж нетямився з люті.

Проїхавши близько години тією дорогою, вершники спустилися з узгірка і на всьому скаку вперлися просто в садибу якогось заможного фермера. Навколо не видно було ані душі живої — всі працювали в полі, — та досить було одного погляду на велику стодолу, яка перетинала дорогу, щоб збагнути: далі їхати нема куди.

— А що я казав панові! — вигукнув Сем, вдаючи невинно ображеного. — Де ж би то приїжджій людині знати місцевість краще від хлопця, що тут-таки народився й виріс!

— Ах ти ж бісова душа! — вилаявся Гейлі. — То ти все знав наперед!

— Хіба ж я не казав вам, що знаю? Та ви мені не повірили. Я ж казав, що все тут перегороджено і що нам не проїхати. Осьде й Енді чув.

Істина була надто очевидна, і торговець, не маючи чим заперечити, мусив прикусити язика. Всі троє повернули назад і поїхали шукати пряму дорогу.

Через усі ті затримки вершники дісталися до прибережного містечка аж тоді, коли Елізин хлопчик уже чи не з годину спав у тамтешньому заїзді. Еліза стояла біля вікна й дивилася в інший бік, та Семові гострі очі помітили її ще здаля. Гейлі й Енді їхали трохи позаду. Одначе і в цю критичну мить Сем не розгубився: удавши, ніби в нього з голови здуло бриль, він голосно зойкнув, і Еліза злякано відсахнулась. Вершники чвалом промчали повз вікно і спинилися біля передніх дверей.

Елізі здалося, що за одну ту хвилю вона прожила тисячу життів. Кімнатка, в якій вона була, мала ще одні двері, що виходили до річки. Еліза схопила дитину і чимдуж збігла з ганку. Торговець побачив її лише тоді, коли вона вже зникала за прибережним схилом. Він зіскочив з коня і, голосно гукнувши до Сема й Енді, кинувся за нею, мов хорт за оленицею. Не тямлячи себе з жаху, Еліза мчала вперед, ледь торкаючись ногами землі, і за мить була вже біля самої води. Погоня наступала їй на п’яти. Вся напружившись у відчайдушному пориванні, вона дико вереснула і за одним стрибком перелетіла через каламутний потік, що вирував між берегом і кригою. То був шалений стрибок, можливий лише в нападі безумства чи розпачу. Гейлі, Сем і Енді аж скрикнули і мимоволі затулили обличчя руками.

Величезна зеленкувата крижина, на яку скочила Еліза, нахилилась і затріщала, та вона не затрималась на ній ані миті. З відчайдушним криком, гнана страхом і розпачем, вона перестрибувала з крижини на крижину, — спотикалася, мало не падала, ковзалась і знову зводилася на рівні ноги!.. Черевики злетіли в неї з ніг, від панчіх зосталися самі клапті, за кожним скоком на кризі лишалися криваві сліди, та вона нічого того не бачила, нічого не відчувала, аж доки перед її очима невиразно, мов уві сні, забовванів протилежний берег, і якийсь чоловік допоміг їй вийти на суходіл.

— Ну й хоробра ж ти, дівчино, хоч я й не знаю, хто ти! — захоплено мовив він.

Еліза впізнала його: той чоловік мав ферму в сусідстві з її колишньою домівкою.

— Ой містере Сімс! Рятуйте мене, благаю вас, рятуйте! Сховайте мене десь! — вигукнула вона.

— Овва, що я бачу! — здивувався чоловік. — Та це ж дівчина з маєтку Шелбі!

— Моя дитина… оцей хлопчик… Пан продав його!.. Онде його новий хазяїн, — промовила Еліза, показуючи на кентуккійський берег. — О містере Сімс, ви теж маєте синочка…

— Еге ж, маю, — відказав чоловік, грубувато-лагідно тягнучи її на крутий берег. — До того ж ти справді хоробра дівчина. А мені такі до душі.

Коли вони вибрались нагору, чоловік спинився.

— Я б залюбки допоміг тобі, — сказав він, — та не маю де тебе прихистити. Найбільше, що я можу, це порадити тобі піти отуди… — І він показав на великий білий будинок, що стояв окремо від інших на головній вулиці містечка. — Іди туди, там живуть добрі люди. Нічого не бійся, вони тобі допоможуть — їм це не первина.

— Не знаю, як вам і дякувати, — зворушено мовила Еліза.

— Та пусте, нема за що, — відказав чоловік. — Нічого я такого не зробив.

— І дуже вас прошу, пане, не кажіть про мене нікому!

— Як тобі не сором, дівчино! За кого ти мене маєш? Певно, що не скажу, — відповів чоловік. — А тепер іди собі. Ти славна, розумна дівчина. Так, ти заслужила свою волю, отож матимеш її.

Еліза притиснула до грудей дитину і швидкою впевненою ходою рушила вперед. Чоловік стояв і дивився їй услід.

— Певно, Шелбі сказав би, що сусідові так чинити негоже,