Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

а другої, духовної — сподівання побачити Сетцу Дайдзьо. І тут я вирішив будь-що виправдати її надію. «3беру всі сили та встану», — подумав я і закурив. Нарешті прийшов Амакі-сенсей. Він таки виконав моє прохання. Розпитав, що болить, оглянув язика, помацав пульс, обстукав груди, погладив по спині, вивернув повіки, потер череп, а тоді задумався. «Щось серйозне?» — спитав я, а лікар спокійно відповів: «Навряд». — «Мабуть, і надвір можна вийти?» — запитала дружина. «Авжеж, — сказав Амакі-сенсей і знову задумався, а потім додав: — Якщо тільки їм не погано». — «Я себе недобре почуваю», — втрутився я. — «В кожному разі треба вам прописати порошків і мікстуру». — «Як це так? Невже мені щось загрожує?» — «Хвилюватися нема підстави. Не треба даремно нервувати», — заспокоїв мене лікар і пішов. Було пів на четверту. Служниця побігла по ліки. Дружина суворо наказала їй бігти до аптеки. 3а п’ятнадцять четверта. 3алишилося ще чверть години. Раптом мене занудило. До цього я нічого подібного не відчував. Дружина налила в чашку мікстури, поставила переді мною. Тільки я підніс чашку до рота, як з глибини живота вирвався немов бойовий клич: «Ге-е!» Довелося відставити мікстуру. «Пийте швидше, полегшає», — квапила дружина. «Я не виконаю свого обов’язку, якщо негайно не вип’ю і ми не підемо до театру», — вирішив я і пригубив чашку. Та знову оте «гe-e!» стало на перешкоді. Поки я то намагався випити мікстуру, то ставив чашку назад, годинник у їдальні вибив четверту. «Вже четверта, ніколи зволікати», — твердо вирішив я, підняв чашку і — о диво! справжнісіньке диво! — з четвертим ударом годинника я відчув, що мене вже не нудить і я можу без зусиль випити ліки. О десять на п’яту впевнився, що Амакі-сенсей таки великий лікар: як рукою зняло запаморочення голови, перестало морозити. Моїм радощам не було меж — адже я видужав. А ще недавно й на ногах не міг устояти.

— Потім ви з дружиною пішли до театру «Кабукі»? — спитав Мейтей з таким виразом, наче він не зрозумів суті пригоди.

— Хотів, але було запізно. Дружина вважала, що тепер ми вже не купимо квитків. Не було ради, довелося відкласти театр. Якби Амакі-сенсей прийшов на десять хвилин раніше, я виконав би свій обов’язок перед дружиною і вона була б задоволена. І все через якихось там десять хвилин! От досада! Як подумаю, то й зараз мені здається, що тоді наді мною тяжіло якесь прокляття.

3араз господар мав вигляд людини, якій нарешті вдалося довести до кінця відповідальну справу. Цим він, мабуть, сподівався утвердити свою репутацію перед співрозмовниками.

Посміхаючись беззубим ротом, Канґецу мовив:

— Справді, яка прикрість!

Наче сам до себе Мейтей наївно докинув:

— Щаслива та жінка, в якої такий чуйний, як ти, чоловік.

3а сьодзі почувся кашель господині.

Я уважно вислухав усі три розповіді і не завважив у них нічого веселого, ані cумного. Я дійшов висновку, що люди нудяться і, щоб згаяти час, патякають язиками. Вони настільки обмежені, що регочуть з несмішного і захоплюються нецікавим. Я вже давно помітив, що мій господар свавільний і вередливий, та оскільки він не з балакучих, я не розумів його до кінця. І ця таємничість трохи мене лякала. А от після сьогоднішньої розмови мені захотілося його зневажати. Слухав би собі мовчки тих двох! Чого він доcяг, коли погнався за іншими й собі взявся плести несусвітенні дурниці? Невже Епіктет навчав кого так робити? Одне слово, і гoсподар, і Кaнґецу, і Мейтей — сумирні відлюдники, але хоч вони і вдають із себе святих та божих, байдужих до суєти людей, насправді їм не чужі ні марнославство, ні зажерливість, ні інші земні бажання. Щодня у їхніх балачках проблискує саме суперництво — от би перегнати, обійти ближнього! Koли хтось виривається уперед, вони ладні перегризти йому горло, як хижі звірі, що потрапили в одну клітку. Як це жалюгідно! Тільки одна в них чеснота і то мізерна: їхні слова і поведінка позбавлені нудної одноманітності, властивої звичайним дилетантам.

Такі думки зовсім відохотили мене слухати їхню розмову. «Піду-но краще довідаюсь, як там Miкеко», — вирішив я і подався до двору вчительки. На брамі я вже не побачив святкових прикрас зі cоснового гілля і солом’яних гірлянд — як-не-як після Hового року минуло десять днів, але яскраве проміння весняного сонця лилося на землю з бездонногo неба без жодної хмаринки і невеличкий, з десять цубо, сад був чарівніший, ніж на Новий рік. На веранді лежав дзабутон [68], ніде ні живої душі, сьодзі щільно засунуті — мабуть, учителька музики пішла до лазні. А втім, мені було байдуже, дома вона чи ні. Мене турбувало інше: чи одужала Мікеко. Довкола панувала тиша. Я видряпався на веранду і з брудними лапами розлігся на подушечці. Виявилося, що лежати тут приємно. Koли я, забувши про Мікеко, непомітно закуняв, з-за сьодзі долинули людські голоси.

— Щиро дякую. Вже готове?

Значить, учителька була вдома.

— Пробачте, я трохи спізнилася. Коли прийшла до майстра, він саме закінчував.

— А покажи-но. Чудова робота! Тепер Мікеко може спокійно спочивати. Позолота не облетить?

— Я про це запитувала. Він сказав, що вибрав найкращу, триматиметься довше, ніж на іхаї [69] для людей… А ще він написав ієрогліф «й» в посмертнім імені Мьойосінньо скорописом, бо так, мовляв, гарніше.

— Неси-но мерщій у божник, запалимо кадильні палички.

«Що з Мікеко? Щось дивне тут коїться», — подумав я і підвівся на лапи.

«Дзень», — дзенъкнув дзвіночок і вчителька заголосила:

— Хай світиться ім’я твоє Мьойосінньо, хай святиться ім’я твоє будда Аміда [70]. І ти помолись за упокій її душі, - звернулась вона до служниці.

«Дзень», — і та й собі почала:

— Хай святиться ім’я твоє Мьойосінньо, хай святиться ім’я твоє будда Аміда.

У мене защемiло серце. Я завмер на дзабутоні, як вирізьблена з дерева фігурка, навіть перестав кліпати очима.

— О, яке лихо! Ой, яке нещастя! А все ж почалося з простої застуди.

— Якби Амакі-сан приписав якісь ліки, може, усе б і обійшлося. .

— Немилосердна людина цей Амакі-сан, що так жорстоко повівся з нашою Міке.

- Не треба погано говорити про людей. Так вже їй судилося.

Отже, й Мікеко лікувалася в Aмaкi-сенсея.

- А я гадаю, в усьому винен учителів кіт-волоцюга. Це він її виманював надвір.

— Авжеж, це він, тварюка, довів Мікеко до могили.

Мені так хотілось якось виправдатися! Але мусив терпіти і, ковтаючи слину, слухати. Розмова раз по раз уривалася.

— Скільки несправедливості на