Читати книгу - "Володимир"

в Золотій палаті. Там вона й висіла на свіжих грабових кілочках - поряд з шоломами й топорами перших князів київських Кия й Щека, поряд із щитом Олега, погнутими й пощербленими доспіхами князя Ігоря.

Меч і щит князя Святослава! Прийнявши їх з рук воїв, князь Ярополк дав роту берегти мир і тишу в рідній землі, боротись з ворогами, не шкодувати ні сил своїх, ні життя!

Проте, даючи цю роту й пізніше, коли меч і щит висіли вже в Золотій палаті, князь Ярополк думав іншу, свою думу.

Це почалось давно, либонь, ще з дитячих літ, коли після смерті матері Предслави його взяла в свій терем, виховувала княгиня Ольга.

Ярополк ріс у розкошах, достатках, баба-княгиня оточила його турботами й любов'ю, сама християнка, потай від отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володіти зброєю, призначила йому вуя* (*Вуй, Уй - наставник, пестун.) - воєводу Блюда.

Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда вуєм Ярополка. Блюд служив у його дружині, ходив з князем на хозар, але не виявляв у поході ні кмітливості, ні звитяги, а, навпаки, пас усюди задніх; з-під Саркела Святослав послав Блюда до Києва, назвав воєводою Гори.

А Блюду тільки цього й треба було - як воєвода Гори він поставив там свій терем, як потайний християнин був вхожий до княгині Ольги, хитрий і тонкий на слові, увійшов їй у довіру, став уєм Ярополка.

Князь Святослав дізнався пізніше про це, але не став перечити матері - володіти зброєю може навчити княжича Ярополка не тільки воєвода, а й кожен гридень, адже і вуєм улюбленого свого сина Володимира він зробив не когось, а дружинника Добриню... Прийде час, думав він, і кожен з його синів - чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, - ставши князем, мусить сам показати свій хист, силу. Князь Святослав надіявся на всіх своїх трьох синів; виїжджаючи на останню брань з ромеями, він посадив на столі в Києві Ярополка, в землі Деревській - Олега, а Володимира послав у Новгород.

Слід сказати, що Святослав так робив не з власної волі - Володимир був його першим, старшим сином і по закону й покону мусив посісти стіл у Києві, але ж Ярополк і Олег були дітьми князівни Предслави, а Володимир сином рабині - не Святослав, а Гора не захотіла мати князем Володимира, тим-то й послав він його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Києві ж сів Ярополк.

Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичеві Ярополку - високий і ставний, світлий з лиця і з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на слові, стриманий, розважливий - дуже гарний був княжич Ярополк.

Але, як це іноді буває, мав він хижу душу, ненависть і помста нездоланно й завжди палили його серце, у своїх діях не зупинявся Ярополк ні перед чим, навіть облудою й лжею.

Так було, коли Святослав воював у Болгарії й на Дунаї. Тоді кожен з синів сидів і правив у своїй землі, але живий був батько, він управляв Руссю, його слухались, йому підкорялись сини, а так само й Ярополк.

Коли до Києва дійшла вість, що князь Святослав загинув у порогах, Олег і Володимир кілька разів посилали один до одного гінців. Правди ніде діти, їм обом не до душі були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк і вся київська Гора, що воліли більше загарбати, підкорити Деревську землю й Новгород.

Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись між собою, дали Ярополку роту по покону на зброї, обіцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили від земель уроки. І Ярополк, сідаючи на стіл як князь Русі, присягся Христом, що блюстиме закон і покон отців, стерегтиме землі, матиме дружбу й приязненство со братами.

Але ж Ярополк не додержав своєї присяги, заздрість краяла його серце, він не міг стерпіти, що не сам, а ще два брати - з них один син рабині - управляють землями.

Незабаром після смерті батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, - тихий, дуже несміливий князь сидів у своїй глухій, пісній, болотяній землі в городі Іскоростені, справно посилав у Київ дань, давав воїв, виконував усі уроки.

Та Ярополку цього було мало. Власне, діяв тепер не він, - і за княгині Ольги, і в час Святослава боярство й воєводство, мужі й старці Гори зібрали в своїх руках великі добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землі, ліси, ріки; їм уже мало було города Києва й Полянської землі, вони хотіли, щоб князь, а також і вони мали дань і в інших землях.

- Доколи будемо, княже, брати малу дань із землі Деревської... Пошли, княже, в Іскоростень дружину, нехай Олег дасть більшу дань.

Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю воєводу, сина Свенелда Люта, який став бити в її лісах звіра, знімати борті, накладати на городи й весі свою, воєводську дань.

Покарати Люта виїхав з дружиною сам князь Олег - на цей раз тихий князь був роздратований і рішучий, - наздогнавши Люта, він убив його, а дружину прогнав за межі землі своєї.

Гора загомоніла, і не тому, що любила Люта, ні, бояри й воєводи ненавиділи цього нащадка свіонів* (*Свіони - шведи), але гомоніли, бо хотіли бути хазяїнами всіх земель, а деревляни вбили воєводу, деревський князь вийняв меч проти Гори.

Князеві Ярополку треба було б пригадати діда свого Ігоря, який ходив у Деревську землю по дань і там загинув... Але він забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кіньми затоптала в сутичці князя Олега.

Невдовзі туди прибув Ярополк. Він схиляє коліна перед тілом брата, гірко плаче й бідкається, - за що його вбили.

Що сльози?! Хто їм повірить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечі князя Ярополка.

Ранньої весни, тільки затужавів Соляний шлях* (*Соляний шлях - давній шлях з Києва до Криму), у полі за Дніпром з'явився невеликий загін печенігів: деякі - на конях, частина - в кибитках.

Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по їхньому сліду, наздогнала, готувалась прийняти бій.

Печеніги зовсім не збирались битись. Вони зупинили кибитки й коні, ждали на високій могилі, коли наблизиться сторожа, а тоді послали наперед своїх кликунів, які й сказали, що це їде в Київ на поклін до князя