Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

прогріта, я би сказала — південноукраїнська насиченість колориту, і ті делікатні орнаментальні вставочки сюд-туд, такі милі й такі домашні — і за тим усім якось забуваєш, що це ж усе про смерть, про загибель… Такий «Вміст жіночої сумочки», його не то в музеї — вдома можна повісити!

— Ти б повісила? — художниця зненацька чутко подається наперед, знизу вгору, як кицька, що збирається заплигнути на дерево, з розширеними вичікувальним блиском очима й напіврозтуленими губами, мов готовими підхоплювати й глитати кожне почуте слово. — Чесно, повісила б?

— Го, ще й як — із вистрибом! Тільки, вибач, Владо, де в нас гроші на такі розкоші? (Брюнетка хихикає по-новому — збудженим, наелектризованим смішком жінки, що опинилася в крамниці коштовностей і відчуває щасливе запаморочення від самої змоги розглядатися й приміряти.) Я стільки не заробляю, щоб на Владиславу Матусевич собі дозволити!..

В голосі їй виразно бринить нотка гордости — такої впізнаваної для першого покоління доробкевичів у країні, де вголос назвати люксус, на який не можеш собі дозволити (шостий «бімер», кольє від Тіффані, картину від Матусевич…), означає водночас ніби широким жестом окреслити неміряні гони речей менш ексклюзивних, на які дозволити собі, на відміну від більшости своїх співвітчизників, усе-таки можеш, — і разом із тим наївної, неофітської гордости світового провінціала вимовляти «Владислава Матусевич» з тою самою інтонацією, з якою мистецтволюбні буржуа по світових столицях вимовляють «Пікассо» або «Матісс», — гордости підлітка, що чується на рівних із дорослими. Одначе художниця на цю інтонацію не ловиться — вона зараз явно перебуває в якійсь іншій крамниці.

— Спасибі, Дарино, — просто каже вона. — Це дуже важливо для мене, те, що ти сказала. А картину я тобі подарую, не журись, — не «Вміст сумочки», звичайно, якусь іншу, але з того самого циклу, з «Секретів», прийдеш і вибереш собі, добре?..

Навіть під густо накладеним гримом видно, як інтерв'юєрка різко смуглішає, спалахнувши рум'янцем щасливого зніяковіння — схоже, аж поза вуха.

— Цього не знімати! — зі сміхом гукає вона, розвернувшись до камери — цілим корпусом, затуливши собою кадр, від рвачкого руху їй розповивається недбало обвитий круг голої шиї шовко-шалик від Armani, загрожуючи спорснути, і вона обіруч притримує його, притисши долонями до ключиць, — в кадрі це виглядає комічно, наче жест акторки-інженю в ролі схвильованої провінційної дурочки, що, радісно зойкнувши, завмерла з рученьками на грудях. — Вовчику, — лементує вона, вже свідомо переграючи, розуміючи, що нею милуються, — кому сказала, зараз же зупини камеру, ах ви чортяки, що ви собі думаєте, я ж усе одно це виріжу, ще не вистачало — такі оголошення пускати в ефір, та мене ж потім на порошок зітруть, скажуть, Гощинська за інтерв'ю бере натурою!..

З-за кадру втручаються, приглушеним малорозбірливим бубонінням, чоловічі голоси:

— Ага, особливо з політиків наших!..

— А що — мужчинки хоть куди!

— Га-га-га!..

І на цьому місці камера справді — погасає.

Ти просто пуста кукла, Дарино Гощинська, каже вона собі, з відчуттям важкого несмаку, коли не відрази, до власної стрибучої персони на екрані, — натиснувши на кнопку «stop» на пульті і злігши в темряві головою на стіл. Красива баба, авжеж, під цим оглядом нічого тобі не бракує. Скаче, бадьориться… Перед ким ти вистьобуєшся, ніби на медаль заробляєш, якого хріна? Дєвочка-сорокалітка, вічна невиліковна відмінниця, гендлярка фейсом і прочитаними книжками, кукла, кукла, дурепа.

Влада, Владуська, така маленька, щупленька, як підліток, і водночас така непохитна, мов на сталеву пружинку насаджена, — колись я застала її в майстерні за роботою, з волоссям, забраним під хустинку, в замурзаних фарбою й крейдою дрантивих мулярських штанях, і вразилася — куди поділась моя вишукана пані, оздоба модних вернісажів і ґламурних прийнять, найдужче вона скидалася на хлопчиська-підмайстра на будові, що спустився з риштовань по відра з розчином, — в майстерні одчайдушно смерділо лаком (мене відразу замлоїло), і Владка була ще блідіша, ніж звичайно, з побузковілими, як од холоду, губами, і хлебтала молоко просто з пакета, що стояв на столі, з розкритого паперового носика, важко, теж якось по-пролетарському відсапуючись, на бровах і переніссі їй блищали незмиті порошинки позлітки, і дивно було думати, що ось це, невидне нікому, брудне й мозольне, як ремонт у квартирі: чорно-робоче! — і є її справжнє життя, — а потім, коли її не стало й розворохоблений київський гадючник довго й захланно перемелював на кутніх сенсаційну новину (не без прихованої втіхи, що звичний порядок речей відновився і тепер знов усі українські митці в одну душу бідні й невизнані!), думати так було вже тільки нестерпно боляче, — надто коли зашелестіли з уст в уста заздрі обрахунки її пишного похорону, «труни за тисячу доларів!» (уперше це почувши, я щиросердо, на одній нестримній хвилі розжареної люті, подумки побажала гробоцінувальникові, щоб і собі на таку заробив, про що зараз-таки, вкусившись за язика, пошкодувала, пригадавши, що в нього ж, мудацюри, рак щитовидки, і та ж таки Влада ще привозила йому якісь дефіцитні ліки зі Швейцарії — за власний кошт, бо в нього не було грошей, а вона все робила за власний кошт, за все в житті розраховувалася з власної кишені — маленька, незламна сталева пружинка, а от, як виявилось, і зламна, і не сталева зовсім…), — звідки, на Бога, в неї бралась така нежіноча, залізобетонна — не зіб'єш — певність обраного шляху? — аж я, привчена знай крутити навсібіч голівкою в чеканні оплесків, заникаюча, мов у вазі з застояною водою, без свіжої дози чоловічого захоплення (дурепа!), за роки нашої дружби непомітно призвичаїлась подумки звітуватися — перш за все перед нею, в неї одної старатись доробитися на похвалу — тим надійнішу, що, на відміну від чоловічих, ніяк не пов'язану з довжиною моїх ніг чи висотою бюста, — аж до того дійшло вже, що при першому-ліпшому житейському забуренні першим ділом хапалася за телефона, вилитися Владі в камізельку, — і вона ні разу не послала мене на фіг, як я того сто разів заслуговувала?.. Вона здавалась такою непробійною і невразливою, її кар'єра росла, як тополенька, все вгору та вгору, її бойфренд рвонув із свого загадкового бізнесу (досі не знаю до пуття, чим він там займався, але гроші мусили бути вже ті, що їх джерелом наші скоробагатьки не хваляться, згадують ухильцем, шуткома…) — прямоходом у нардепи, і перло йому як з води, він уже закінчував, казала Влада, одуренний заміський будинок для них трьох десь у Рославичах, у так званій «підкиївській Швейцарії», серед екологічно чистих лук і ставків, Катруська ходила до школи British Council для дітей дипломатів, де плата