Читати книгу - "Одиниця з обманом"

помічав його і далі вовтузився на горбочку, щось бурмочучи й стиха вигукуючи. Павлик мимохіть прислухався. Те, що він почув, так здивувало його, що він забув про страх.

– Ігоре, ану візьмись, браток!.. Павлнку, а ти з того краю заходь!.. Разом! Узяли!.. Галочко, не крутись під ногами, а то ще придавимо ненароком... Васю, одійди — тобі ще роботи вистачить. Ти художник. Ти голову ліпитимеш... Нумо, хлопці, разом!..

Тільки тепер Павлик побачив, що робить Рудий. Рудий ліпив сніговика. Одна величезна брила снігу вже стояла на горбочку, а він катав другу. Рудий ліпив сніговика сам. Якщо заплющити очі й не дивитися, то здавалося, що всі вісімнадцять тут, поряд з ним. Рудий називав кожного на ім'я, звертався до кожного, і сам собі відповідав за них. І голос його був такий лагідний, що аж не вірилося, що це говорить Рудий. Це було щось неймовірне: Рудий вдавав усю їхню компанію. І себе самого вважав рівноправним членом цієї компанії. Тут, на самоті, коли ніхто з них не знав і не бачив цього, Рудий дружив з ними всіма...

Рудий підкотив другу брилу до першої і, обхопивши її руками, намагався підняти. Він стогнав від натуги, ковзав ногами по снігу, падав, підводився і знову брався піднімати, але важка брила не піддавалася. І хоч як він підбадьорював себе — все марно. Він був сам один. А одному це було не під силу... Рудий глибоко зітхнув і раптом припав до паркану і сховав лице у зігнутий лікоть.

Плечі його здригались.

Рудий плакав!

Він плакав тихо, стримуючи схлипування й важко дихаючи. Так плачуть тільки ті, хто рідко плаче й соромиться своїх сліз. Так плачуть самотні й горді люди.

Серце Павлика чимраз дужче стискається, і йому самому на очі навертаються сльози. Він раптом розумів все. Він розуміє, як тяжко Рудому, як страждає він від своєї самотності, як набридло йому ворогувати з ними, як хочеться дружити й завжди бути разом з усіма.

І тут Павликові пригадується випадок, який так здивував його колись. Одного разу Павлик бачив, як рудий зустрічав свою маму на трамвайній зупинці. Його мама працювала вагоноводом трамвая і приходила додому пізно. Рудий іноді подовгу чекав на зупинках, щоб побачитися з нею. І Павлик якось був свідком саме такої зустрічі.

Рудий,— отой зухвалий і злий забіяка,— пригортався до матері, як зовсім маленький хлопчисько, і ніжно, сумно шепотів: «Мамочко, рідненька! Приходь швидше! Я так скучив за тобою...»

Як здивувався тоді Павлик! «Ич,— подумав,— як придурюється, зміюка!..»

А виходить,— ні. Виходить, Рудий не такий уже й поганий. А добрий і лагідний. Тільки дуже гордий і самолюбний. І зацькований, як вовченя. Адже ж вони ніколи не сказали йому доброго слова. Навіть коли він і не зачіпав їх. Тільки гнали його від себе, тільки дражнились і кепкували з нього. Важко тепер

з’ясувати, хто перший почав і хто більше винен — він чи вони. Але так склалося, і вже пізно про це говорити.

Ясно одне: Рудому дуже тяжко. Йому набагато гірше, ніж їм. Бо він один.

Ще зовсім недавно, якихось півгодини тому, Павлик люто ненавидів Рудого, ненавидів і боявся. А тепер...

Павлик рішуче підвівся, вийшов із своєї схованки й підійшов до великих брил снігу, що мали стати тулубом сніговика.

– Тимку! — гукнув він і не впізнав власного голосу.

Рудий здригнувся і підвів голову.

– Тимку! — повторив Павлик.— Ану допоможи мені. Давай піднімемо цю брилу. Вдвох, мабуть, подужаємо. Знаєш, ти здорово придумав — зліпити зараз сніговика. От хлопці завтра будуть здивовані! От будуть раді!.. Ану!..

Перший ранок Нового року — ясний, сонячний, радісний. Небо чисте й безхмарне, і сніг сліпуче іскриться на сонці. Аж боляче дивитись...

У дворі веселий гамір. Від дзвінкого сміху здригаються засніжені віти дерев. Діти катаються на санчатах, борюкаються в пухкому снігу, грають у сніжки.

А на горбочку, біля паркану, стоїть сніговик. Він не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний. І ніхто не помічає, що, примруживши одне своє око-вуглинку, сніговик обводить поглядом усю «гоп-компанію». Скільки їх? Дев'ятнадцять! Так, не вісімнадцять і один, а дев'ятнадцять.

І сніговик радо усміхається...

А після зимових канікул Тимко Довганюк перевівся у їхню школу, в їхній «Б» клас.

І тільки тепер вони дізналися, що через оту їхню ворожнечу він півроку не хотів переводитися сюди, а щодня їздив до своєї школи у протилежний кінець Києва, де вони раніше жили...

* * *

За передостанньою партою у правому ряду біля вікна сидить хлопчина в синенькій з білими смугами на рукавах і на комірі спортивній блузі від тренувального костюма. Це Вовка Онищенко, один з кращих спортсменів не лише в четвертому «Б», а й в усій школі, а може, навіть і в місті. Він має другий дорослий розряд з плавання і перший дорослий розряд із стрибків у воду. Він неодноразово посідав у змаганнях призові місця. Він, так би мовити, спортивна гордість школи.

А от цього року сталося так, що...

Вовка Онищенко

– По-опруо-о-симо ти-ишу-у!.. Урок почався. Але тиша прийшла не зразу — ще якусь хвилину хлопали кришки парт, чулося човгання ніг, переговори.

Вчителька математики Марія Василівна терпляче ждала.

Нарешті гомін ущух.

– Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.

Клас не ворухнувся. Руки не підняв ніхто.

– Гаразд. Починаю опитувати.

Палець учительки поволі повзе по журналу, по синьому стовпчику прізвищ, а очі поверх окулярів пильно оглядають клас.

Вовка пригнувся, просто ліг на парту грудьми, сховавши голову за спішу Вітасика Дяченка, що сидить попереду. Тіло напружилося, немов перед стрибком, а в голові лише одна думка: «Невже не пронесе?!. Невже не пронесе?!. Не...»

– Онищенко! «Все!..»

Вовка тяжко зітхнув, поволі підвівся і став, похиливши голову, мов приречений. Він нічого не говорив, та й навіщо?.. Вчителька й без слів усе зрозуміла.

– Сідай! Одиниця «з обманом»!

Потім вона викликала Любу Присяжнюк, і та стала жваво відповідати урок.

Вовка не слухав. Вовка сидів, підперши кулаком щоку, і спідлоба дивився на Марію Василівну. Дивився з такою безсилою люттю і відчаєм, як може дивитися тільки переможений на свого ворога-переможця.

Що вона наробила отою своєю одиницею!.. Що вона наробила!..

Все пропало!.. Все!

Сергій Петрович нізащо в світі не допустить Вовку до змагань.

Нізащо в світі!..

Його тренер Сергій Петрович — залізна людина.

Та що