Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

щось візьмемо почитати, а вже потім завернемо й до кулемета.

Вони повернули ліворуч, але не встигли зробити й десяти кроків, як Володя вимкнув ліхтарик і, злякано схопивши Юрка за руку, ледь чутно видихнув:

— Вогонь. Там хтось є! Давай тікати звідси!

Юрко й сам побачив світло в круглій кімнаті, в якій на стіні була намальована вродлива дівчина у волошковому вінку. Хтось запалив люстру. Вона яскраво сяяла, і її світло будо видно здалеку. В кінці коридора яскраво виднілася чотирикутна освітлена пляма.

— Ще встигнемо втекти, — заперечив Юрко. — Спершу давай подивимося, хто там сидить. А тоді викличемо лейтенанта і про все йому доповімо. Хтось всі ці роки знав таємницю підземелля.

Володя вагався. Іти на вогонь страшно. Ясно, що там затаївся ворог, бо чого б людина знала про існування панського підземелля і нікому про це не обмовилася жодним словом? Ліпше втекти звідси, поки ще є така можливість, і повідомити про все…

Але Юрко наполягав на своєму:

— Чого ти так упираєшся? Що ми з тобою, боягузи?..

— Ходімо! — поборовши страх, мовив Володя.

І, скрадаючись, хлопці рушили далі, тихо переставляючи не зовсім слухняні ноги. Яскраве світло поступово розріджувало густу пітьму. І від того коридор ніби ширшав. Хлопці наблизилися до входу в кам'яну кімнату, де були шафи з книжками, і перед ними відкрилось м'яко освітлене приміщення. За столом сиділо двоє. Перед ними лежав кусень сала, ковбаса, стояла зеленкувата пляшка.

В одному з них хлопці одразу впізнали сільського аптекаря Сиволапа. Він сидів до них боком, і люстра виразно висвітлювала його випещене лице з великим опуклим чолом, широким підборіддям і рівним, невеликим носом. Навпроти аптекаря сидів широкоплечий чоловік з видовженим плескатим обличчям, трохи випнутою щелепою, над глибоко запалими очима нависали густі острішкуваті брови. Одягнений він був у форму майора Червоної Армії. На малинових петлицях виблискували дві шпали.

— Диверсант… пан Хоткевич, що кинувся в Льольчине озеро… — ледь чутно на вухо Юркові прошепотів Володя.

— Ні,— голосно говорив аптекар, — тут не можна діяти зопалу. Потрібна витримка, спокій, розсудливість — і ніяких благородних штучок-дрючок. Брехня і підлість, підступ і зрада! Лише такою зброєю можна якось протистояти більшовикам. І ні в якому разі не говорити відверто про свої справжні наміри. Треба намацати найвразливіші місця і вже тоді наносити удари. І діяти треба жорстоко, без будь-якого жалю! Ненавиджу і зневажаю всіх отих хлюпиків-гуманістів! Цілком підтримую Гітлера щодо винищення надто розумних і мудрих інтелігентів!.. Але й ви, Олександре Костянтиновичу, не знаєте справжнього становища.

— І не хочу знати, — вперто озвався чоловік у формі майора. — Вип'ємо за перемогу німецької зброї, за повернення наших маєтків. Нарешті я знову в своєму палаці, не уві сні, а наяву дивлюся на вродливу Червону красуню, на це чудесне, таємниче підземелля.

Аптекар підняв кришталевий келих, цокнувся, промовив, радісно:

— За повернення мого славного друга пана Хоткевича в рідні пенати! Щасливий і радий бачити вірного товариша!

Хлопці, прикипівши до холодної кам'яної стіни, дивилися і не вірили своїм очам. Перед ними сидів колишній власник палацу — пан Хоткевич. Це ж він той диверсант, що пірнув у Льольчине озеро, врятувався від яструбків і червоноармійців і сидить нині у підземеллі.

Аптекар випив, відрізав фінкою шматок хліба, понюхав, потім поклав на нього тоненький шматок сала, закусив і знову наповнив келихи.

— Розповідай, дорогий друже, — озвався він, — розказуй, що там у вас діється. Довго ж вас довелося чекати! Так довго, що й подумати страшно! Як там наші?

— Малувато нашого брата лишилося, — глухо відповів. Хоткевич. — Тяжко жити на чужині, особливо коли у тебе порожні кишені. Нема в тебе грошей, нема маєтку, і ти не людина, навіть не бидло, а нікому не потрібне сміття, котре невідомо звідки взялося і плутається під ногами. Пам'ятаєш романс, який співали цигани в ресторані «Асторія»? — І Хоткевич, піднявши келих, проспівав приємним баритоном:

— Всюду деньги, деньги, деньги,

Всюду деньги, господа!

А без денег жизнь плохая —

Не годится никуда!

Часто я пригадував цю пісеньку на чужині. Без грошей життя і справді нікуди не годиться! Тепер у мене вся надія на Червону красуню. Вірною й непідкупною служкою виявилася ця дівчина, зберегла всі мої скарби до останнього шеляга. Я вчора поглянув на золото і мало не збожеволів від радості. Якби я міг скористатися своїми багатствами там, на чужині! Через ці скарби довелося мені на старості літ, ризикуючи життям, викидатися в тил більшовиків.

Аптекар знову підняв келих, нарізав ковбаси, заперечливо покрутив головою:

— Не варто було ризикувати, Олександре Костянтиновичу, не варто! Краще було б зачекати. Днів через десять визволителі будуть у Відрадному, і вам треба було прибути сюди з передовими частинами. Тільки що вже зараз говорити.

— Не зміг утриматися, — пробасив пан Хоткевич. — А що, думаю, як сигнальник помилиться, і бомби посиплються на палац. Переправа, вважай, поруч. Краще вже я сам наведу літаки на ціль. І знову ж таки, — болісно скривився Хоткевич, — треба було проявити себе. Німець дивиться на нас, як на слуг третього сорту. Хто ми такі? Нікому не потрібні вигнанці, жебраки.

— Це вже ви, Олександре Костянтиновичу, занадто.

— Ні, Владиславе, не занадто, — перебив аптекаря Хоткевич, — а називаю речі своїми іменами. Мені, звичайно, віддадуть мій маєток, хоча на нього й зараз дехто роззявляє рота. Основне завдання — переправити капітал за рубіж. А це дуже й дуже важко. Служба Гіммлера так і дивиться, щоб нічого не випорснуло на сторону, щоб усе лишилося великій Німеччині. За золото гестапівці розстріляють без будь-яких вагань. От треба б покласти гроші в швейцарський або шведський банк, тоді можна спокійно доживати віку.

— То що ж тоді робити? — запитав Сиволап.

— Доведеться поділитися… Помазати потрібним людям ручку: не помажеш — не поїдеш! Але все це в майбутньому. Сьогодні вночі треба навести літаки на переправу.

— Це я беру на себе, — запропонував аптекар. — Я тут всі ходи й виходи знаю. Просигналю літакам — і в ліс, а потім через Богатирську заставу повернуся в підземелля.

— Як там богатирі? — запитав Хоткевич. — Стоять на чатах?

— Стоять, — відповів Сиволап, — що їм може статися? Їх у Чека ніхто не забере, і міліція їм також не страшна. Так я й подам сигнали літакам.

— Ні, Владиславе, — вперто стояв на своєму Хоткевич. — Ліпше я вже сам. Набив руку на цьому ділі й у Польші, і в Франції, і в Югославії. Сигнали навчився подавати точно, без будь-яких відхилень. А підемо разом. — Хоткевич узяв на кінчик ножа шматок сала, мовив розчулено: — Наше, українське! Скільки разів воно