Читати книгу - "Відродження Нації"

сей стіхійний рух, незвернений у відповідне річище, може викликати непорядки позаду й на фронті й сим пошкодити справі оборони й укріплення нового ладу”.

5. Маленька перемога.

А стіхія, не зважаючи ні на грізні ні на милостиво — „прінціпіальні” резолюції руської демократії орґанізувалася собі далі: вибрала полковника для полку, вибрала полкову раду, розділилася по ротам, словом, реалізувала собі своє непереможне прагнення свого життя, так, як вона вважала кращим.

І от під натиском цієї стіхії, не маючи ні одваги та навіть і сили штиком розігнати її, вище військове руське начальство пішло на такий компроміс. Дозволити з цих 3000 виділити 500 чоловік, щоб вони були кадром для комплектування охоче-комонного українського полку.

Розуміється, це не задовольнило ні стіхію, ні українську демократію. І справа на тому не стала.

Але це вже була деяка перемога, це було вирване часткове признання. І українська демократія зараз же це зазначила в резолюції Центральної Ради: „Українська Центральна Рада з задоволенням приняла до відому заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, яко признання українізації армії. Стоячи на прінціпі українізації всього життя на Україні й признаючи українізацію війська неоддільною частиною сеї проґрами, У. Ц. Р. піддержує далі ухвали комітету з 15 квітня про формування запасних команд для нових українських відділів і доконечність виділення українців в українські військові відділи”.

Бо, іменно, найважніше для нас було це признання. Ми готові були навіть не здійснювати його в повній мірі, ми готові були згодитись, що цілковита реалізація його для даного моменту є шкодлива, ми готові були ждати більш відповідного часу. І через те кінець резолюції Центральної Ради був такий

„Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних частей поза фронтом, а не фронтових. Ті салдати, які належать до фронтових частей, а припадково опинилася б на будуче в Київі, не можуть претендувати на сформування з них окремих українських частин. Творення окремих українських частей на фронті бажане, але в теперешню хвилю це можуть вирішити вищі військові власти”.

А що до 3000, то до них спеціально було винесено таку постанову:

„Усіх товаришів українців військових У. Ц. Р. взиває, щоб в інтересах волі, демократії й української свободи сповняли військові обов'язки вірно й непохитно. А товаришів-салдатів, зібраних у Київі, взивається, щоб після виділення з них кадрів для формування першого українського охочого полку поступили згідно з зазивом”.

6. Не силою зброї війська, а силою духу його.

Отже, з усього цього цілком виразно можна бачити, що не збройною, не військовою силою ми збірались тоді виборювати свої права. Це могли б руські бачити хоча би з того, як Центральна Рада цілком щиро хотіла, щоб той полк, дійсно, виконав свої військові обов'язки й пішов на фронт, а не лишався в Київі.

Для нас свідомість і національна орґанізація війська були під той час потрібні не як технічна, фізична, чисто військова сила, а як моральна, як ще один і сильний доказ нашої дозрілости й необхідности реалізації наших домагань.

І це саме лежало в ґрунті дальшої нашої акції що до війська. Стіхія росла, розросталась, обхоплювала всі фронти, вибивалася на поверхню політичного життя неорґанізовано, бурхливо, розкидано. Треба було, дійсно, звести її в якесь правильне, планомірне, усвідомлене річище.

А разом з тим наочно, на факті, на імпозантній реальности показати й руській демократії, й руському Урядові, чи ми нація, чи маємо ми силу.

З цими цілями Центральна Рада й скликала на 5 мая 1917 р. перший український з'їзд представників від усіх військових орґанізацій, товариств і просто військових частин українського складу, як з фронту, так і з тилу.

І, це вийшла, справді, імпозантна демонстрація українського руху. В маленькій залі Педаґоґічного Музею зібралось біля 700 представників, які приїхали з мандатами від кількох сот тисяч озброєного українського народу. Загартовані чотирьохлітнім вогнем війни, розбурхані хвилями революції, обвіяні духом пробудженої національної гордости, любови, ніжности, вони, ці представники, горіли, палали бажанням зразу, тут же здійснити свою ненависть і свою любов. Вони оперували життям людей й життям своїм усі ці чотирі роки. І коли вони несли це життя на чужий їм, шкодливий їм, ненависний здебільшого олтарь, то кольми паче вони готові були покласти його на олтарь свій, своєї любови, своєї пробудженої гідности.

Це був один з кращих моментів того молодого, здорового, повного сили завзяття, віри й чистоти періоду. Ніякі труднощі, ніякі перепони не пригнічували, а тільки здіймали дух до крику радісної боротьби. Це було трудне схождіння на гору, але з кожним кроком, з кожним усиллям розгортались все ширші, все могутніші перспектіви.

Ці 700 чоловік не всі були свідомими, освіченими, національнo орґанізованими. Вони не всі вміли говорити чистою українською мовою. Їхня душа, їхня свідомість, як і їхня мова були покалічені царизмом. Але тим більше іменно ці горіли, тим більше іменно вони були проняті „шовінізмом” — як нестримано, несовісно писала „Кіевская Мысль”, — бо вони найбільше відчували свою покаліченість і найбільше за це горіли ненавистю на тих, хто зробив їх такими. В цьому є корінь того явища, яке так потім помічалось увесь час на протязі української революції, що іменно неофіти, іменно ті, які не вміли навіть говорити як слід по українському, вони були найбільш крайніми, запальними, непримиримими „націоналістами”.

Демонстрація сил знов зробила вражіння. Як під час Всеукраїнського Конґресу, так і тепер, руське громадянство занепокоїлось, захвилювалось, насторожилось. Ґазети знов почали дзвякати в кишені монетами, —„правом самоозначення”, робить приємні, прінціпіально—готові на все міни, фамільярно брать українство під лікоть і по товариськи радить йому пам'ятать про революцію, про великі завдання на фронті, про демократію. Але одночасно, тут же, не здіймаючи руки з під ліктя пускали в публіку провокаційні чуточки, уваги, спостереження, які робили як серед руських так і серед українців відповідне вражіння.

Демонстрація сил не тільки в Київі, на Україні, але й у Росії, в Петрограді не пройшла непомітною. І там вона наробила заколоту. А провокаційні шпильочки й дописи київської руської преси настільки підогріли чуття петроградської руської демократії, що вона зараз же на раді петроградських військових депутатів поставила справу українського військового з'їзду й в той же день вислала в Київ, на цей з'їзд телеґраму, в якій говорилось, що справу творення окремих національних військ буде поставлено на порішення всеросійського військового з'їзду, який відбудеться 14 червня (н. ст.). Окрема комісія при участи