Читати книгу - "Майже ніколи не навпаки"

її в голову, в плечі, в груди. — Кажи, курвего, хто тебе пробив, бо тут тобі буде смерть!

— Поговоріть із донькою, ґаздо! — Варварчук тріскає дверима так, що вони відлітають і зачиняються знову, а сам зникає в хоромах, розлючений.

Петрунине розтріпане волосся шмагає її обличчя, а важка татова рука шмагає канчуком її спину.

Вона майже не борониться, тільки схлипує від болю й закриває руками лице.

— Хто тебе пробив? — тато трясе доньку за плечі й знову вдаряє долонею по губах.

— Він мене не пробивав… — зігнута ударом удвоє Петруня плаче в стиснуті кулаки.

— А хто? — важкий кулак розправляє доньку.

— Ніхто! — чорна ненависть палає з її очей. — Він мене не пробивав.

— А що він робив із тобою?

Заплакана донька дивиться на тата жалісливими очима, довго мовчить, а далі ледь чутно відповідає:

— Мучив.

— Але він зганьбив мене перед усім світом! — трясе канчуком Гаврило перед Петруниним обличчям. — Він не міг брехати!

— Він не зміг мене пробити, бо він не вдатний до жінки! — тепер кричить уже Петруня. І від такого доньчиного нахабства батькові зіниці розширюються дужче й дужче. — А збрехати він міг. І збрехав на мене.

Петруня обома долонями витирає заплакане лице, поправляє роздерту канчуком сорочку і стає перед тата з надією, що він її нарешті пожаліє.

— Мене це тепер не обходить! — кричить Гаврило і з усієї сили знову теше доньку кулаком по обличчю. — Ти тепер його шлюбна жінка і живи з ним, як із чоловіком. Мені доста одної ганьби. — Гаврило перекладає канчук у другу руку. — А до такої, як ти, й мертвий устав би. Ти брешеш! Але я, аби'х здох, а таки буду знати, хто тебе розпечатав! — останній раз залізна надовбня обвивається навколо дівочих плечей.

…ПЕТРУНЯ ПРИКЛАДАЄ до набряклих грудей свою «дитинку», сповиту в шовкову матерію, нахиляється до її «личка» — й тиха, й пестлива мова ледь чутно пливе посутенілою кімнатою із завішаними вікнами.

Петруня хоче співати. Та раптом прикушує губи: їй здається, що під вікном хтось стоїть чи ходить. Вона ховає «дитинку» поза подушки. І так сидить, не дихаючи.

Хтось таки справді шкребеться в шибку.

— Петруню… — шепче скло голосом Андрія Чев'юка. — Пусти до хати, Петруню, бо виб'ю вікна, як не пустиш… Ти мене знаєш!

Вона неохоче відмикає двері й стає на порозі, склавши навхрест руки на грудях.

— Що ви хотіли, сусіде? — питає Петруня, не дивлячись йому в очі.

— Ти знаєш! То хотів, що вже має від тебе мій брат. Але він не вміє. Я видів. — Андрій крутить перед обличчям білий шовковий шнур, яким підперезана його довга сорочка з білим шиттям коло пазухи. — Оце я хотів. І ти мені не відказуй. Мені ніхто не відказує. Тобі холодно самій у постелі спати. А брата мого лишися, бо я тобі це не подарую ні за які гроші. Будеш зо мною — буде тобі добре. Не захочеш — все одно візьму.

— Ідіть, Андрію, до хати й не шукайте ґудза на свою голову, — закриває двері перед Андрієвим носом, а сама притискається зсередини до стіни.

Серце їй вилітає з грудей, але Петруня притискає його лівою рукою, а тоді зверху накриває ще й правою.

Андрій не дає їй проходу вже кілька місяців і грозиться донести на них із Дмитриком Іванові, коли той повернеться з фронту.

Бац! Їй однаково. Чи прийде той звір із великої бойні, чи ні — її голова не болить. Добре, якби не вернувся ніколи. Але й з Дмитриком ховатися вона вже не знає як. Бо то ж вороги — а не люди. А чоловік, як-не-як, — на войні. Вона християнська дитина. Їй сорому доста. Але й отої темниці з Іваном — також доста.

Людям правди не розкажеш. Вони її знати все одно не хочуть.

Петруня стоїть перед образом Божим із розпростертими руками, як із прочиненими навстіж дверима, — і пальці їй не складаються до молитви. Не годна вона ні молитися Богові, ні звертатися до Сатани. Бо ні той, ні другий не поможуть. Вона сама себе спровадила на таку дорогу.

І Петруня безмовними словами звертається до свого серця, як колись зверталася до свого християнського Бога. Але сором не досягає її навіть тепер. І страх перед Іваном не досягає. Разить її велика радість, переполовинена тугою і близькою бідою. Що насувається біда — Петруня чує своїм видющим серцем.

…МАРИНЬКА-БОГОДУХА стояла на Варварчуковому подвір'ї — чорна, як черниця: в довгій чорній спідниці, в накинутій поверх чорного лейбика чорній великій хустці, із в'язкою жовтих свічок.

Петруня з несподіванки випустила з рук відро з молоком.

— Не бійся, дочко, я з добрим серцем, — сказала Маринька й першою пішла до хати. — Я хочу тобі помогти, бо біда може бути, — дивилася лагідними очима на Петруню, а та, враз зів'яла, як опалий лист, намагалася пересувати горшки в печі.

— Я хочу тобі відмовити твоє дурне серце. Відмольфарити {{ Мольфарити (діал.) — ворожити, чаклувати. }} хочу, поки того ніхто ще не знає. Бо сохне Дмитрик за тобою, а ти вмираєш за ним. А вам невольно, діти… Ой, невольно… біда може бути велика. Скоро Іван вернеться. Біда велика може статися… — говорила, ніби голосила, Маринька, а Петруня стояла посеред хати снопом — ні жива ні мертва, лиш нагла думка била в скроні: «Звідки вона знає, що я за ним умираю?!»

— Знаю. Серце моє очі має, то й видить усе, — ніби прочитала її думку й відповіла Маринька, обкурюючи Петруню якимсь запашним зіллям. — Серце, коли любить, усе знає й чує без чужого розказу. Дмитрик — він як моя рідна дитина. Він Кириловий мізинчик. І я про них усіх усе знаю, але нікому з них не можу помогти. Серце заважає… Я можу помогти тобі. — Маринька почала виймати з кишені недогорілі свічки, мотуззя, загорнутий у хустинку мак і сірники.

— Не треба, — Петруня спинила її рукою. — Не треба, Маринько. То мені не поможе. Та й не хочу я.

— О! — Маринька скинула догори обидві руки. — Ти хочеш, щоб він тебе вбив, як прийде? Він уже в дорозі, він уже близько від тебе. Хіба ти не чуєш?