Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

Трохим, заглядаючи шкапi в зуби. Та люто вищирилась i ледве не вiдхопила дядьковi пальця.

— Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кiнь! — повеселiшав довговусий, ховаючи вiд покупцiв здрiбненi i налукавленi хмелем очі.

— Тiльки тельбатий цей огонь, наче гiтара. То яку йому цiну поклали? — вже обережнiше пiдiйшов до шкапи дядько Трохим.

— Усi вашi грошi! — не думаючи, випалив цибань.

— Як це всi? — здивувався дiдусь. — Ще нiколи не чув такої дивовижної цiни.

— То чуйте!

— Та вiн п'яний, i цiна його п'яна, — ледве повернув язика дядько Трохим.

— Я п'яний?! — обурився чоловiк. — То ви п'янi, як чопи в сивушних барилах.

— Нiкого тут, чоловiче добрий, нема п'яного, — примирливо сказав дiдусь. — Ми всi тверезi, й ноги нашi, хвалити бога, тримаються землi.

— Авжеж, землi, — погодився цибань i хмiльно поторгав землю ногою.

— То скiльки ж за вашого коня?

— Усi вашi грошi, усi до копiєчки.

— Може, в нас тiльки й є, що самi копiйки, — засмiявся дiдусь.

— Не дурiть голови. Я бачу, з ким маю дiло, i калитку у вашiй кишенi теж виджу. — Вiн навiть тихенько мугикнув: — Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.

Дiд хотiв було пiдтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, i сказав:

— Коли так, а не iнакше, то залиши, чоловiче добрий, один карбованець на розвод i могорич.

— На розвод? — задумався селянин i полiз рукою до облисiлої шапки. — Це можна, бо кожний чоловiк повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.

Дiд, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув її, але чогось на хвильку засумнiвався i тихцем пробурмотiв до дядька Трохима:

— Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?

— Та що ви! Отак перебрати? — щиросерде обурився дядько Трохим. — За кого ж ви тодi мене маєтеї Я коня за версту по духу чую. Я на конях усi зуби з'їв! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.

Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня i поїхали додому. А вранцi бабуся, яка першою навiдалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од смiху:

— Дем'яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?

— Та наче проспався, i в головi не джмелить, — бадьоро вiдповiв дід.

— Справдi не джмелить? — ще бiльше розвеселилась бабуся. — То скажи, що ти вчора купив на ярмарку?

— Ще й питаєш? Коня! — гордовито вiдповiв дiдусь.

— Коня? — припавши до одвiрка, щоб не звалитись од смiху, перепитала бабуся. — А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?

— Ти що мелеш, стара!? — ошелешено запитав дiд. — Як же кiнь може стати кобилою?

— Пiди подивись!

Ми всi четверо чимдуж подалися до стаєнки. Дiдусь вивiв звiдти вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.

— То що ти, Дем'яне, скажеш на це? — бабуся почала рукою витирати сльози смiху.

— Обмiнна! — тiльки й вимовив дiдусь, i тут уже почали реготати ми втрьох: бабуся, мама i я.

— А вiн же казав, що всi зуби з'їв на конях! Прийде — утоплю! — грiзно поглянув дiдусь у той бiк, де жив дядько Трохим, i присоромлено пiшов майструвати в катрагу.

Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр'я. А потiм, якось врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд рукою i пляшкою в кишенi.

— Ану, покажи свої зуби, як ти їх з'їв на конях! — одразу пiдсiк його дiдусь.

— Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам... Тут, бачите, дiло... — В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби, а слова так поводились, що годi було щось толком зрозумiти. Вiн довго, невиразно i хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй чорт не вигрiбає червiнцiв, а лише капостить.

— Та помовч уже, Трохиме, — не втерпiла бабуся. — Таких мимрачiв гидко й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку винувать. Через неї обезглуздiли обоє.

— I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але доля теж свої колiнця викидає. Чого б їй було не пiдiйти до нас?

— Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi не можна було пiдiйти до таких чопiв! — засмiялась бабуня.

Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.

Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi, а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив нежурницю. I вже незабаром вiн почав наспiвувати про дiвчину, яка продала курку, щоб купити козаковi люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жiноцтвом i все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволi, але веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати. Навiть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березi, вiн, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очi, благальне протягнув:

— Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.

— А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр'ям? — запитав дядько, знаючи титареву вдачу.

— Рiзними, Трохиме, — вичавив скупiй.

Дядько Трохим врятував нашого свiчкогаса, але нi срiбла-золота, нi паперових грошей вiд нього не