Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

дочекався, бо тодi титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:

— То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт... До нашої кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а менi довелося пасти її i приноровлюватись до неї.

Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим воринням, за ним спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикої гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка i все з кимсь переморгувалась тендiтна вiяста метлиця. А над травою височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.

На другiй половинi огорожi стояли у вбогих дiдiвських шапках старi дуплянки й з десяток вуликiв, а до них тулився свiженький курiнь. Я зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд тим краєм вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча постать. Накинута на її плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й некваплива хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi не жiнка, а саме лiто йде собi загородами, лiсами i, спiваючи, нахиляється до суничникiв i грибовищ, пiдiймає руки до плодючого дерева?

Жiноча постать зникає у лiсi, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось слiду. Бiля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б розмiрковувати про те, хто пройшов попiд лiсом, але збоку забринiв легенький смiх.

Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом у руцi стояла чорнява худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неї карi, з краплинами роси, рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом i чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.

— А я знаю, як тебе звати, — довiрливо каже дiвчина i двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.

— Не може такого бути.

— От i може таке бути, — показує чорнява свої рiдкуватi зуби.

— Звiдки ж ти дiзналась?

— А зимою, пам'ятаєш?.. — пирснула вона.

— Що зимою?

— Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те спускання. Але цього вже дiвчина не знає.

— Я тодi й подумала: смiливий ти!

— А чого ж, — не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.

— Хочеш суниць? — простягає до мене повну козубеньку, посерединi скрiплену прутиком.

Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у дiвчинки, i я байдуже кажу:

— Нi, не хочу.

— Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.

Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.

— Правда, смачнi?

— Смачнi. — Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. — А як тебе звати?

— Любою.

— I що ти робиш тут?

— Пасiку доглядаю.

— Сама?

— Сама-самiсiнька, — посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.

— А де ж твої батьки?

— Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно прийдуть за мною.

— А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? — махаю рукою на той край загороди.

— В терновiй хустцi?

— В терновiй.

— То моя тiтка Василина, — одразу прояснилось обличчя Люби. — Вона так гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не принаджувала людей на голос.

— Он як! — Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.

— Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? — торкає мене за рукав Люба.

— А що там є?

— Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?

— Звiдки ти знаєш? — дивуюсь я.

— Знаю, — таємниче каже дiвчина. — Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.

— Хто ж тобi шепнув на оце вухо?

Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:

— Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?

— Дуже славна, — погоджуюсь я.

— А бачив, як вона вишиває гарно?

— Бачив.

— Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.

— I це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну i я бiльше не побачу її.

— А в нас дома козеня є, — дiвчинi все хочеться розказати менi. — Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.

— А в нас автомобiль був.

— Автомобiль? — не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. — Може, не автомобiль, а чортопхайка?

— Нi, справжнiсiнький, на