Читати книгу - "День відбуття"

застиг над розгорнутим аркушем з олівцем у руці, іноді перевертаючи аркуш та підраховуючи щось у стовпчик на звороті. Погляд його був украй зосереджений, а олівець — гострий, наче голка, саме такий, який і належало мати провідному інженеру центрального КБ.

Стіна, що відокремлювала військову частину від навколишнього світу, була доволі висока, але горішні поверхи казарм та офіцерських гуртожитків все-таки видно було. В одному з таких гуртожитків біля вікна кімнати сидів чоловік із заспаними очима і писав щось на папері, покладеному просто на підвіконня. Час від часу він пересмикував плечима, оскільки був у самій лише майці не першої свіжості, але шукати светр або сорочку лінувався. Кілька разів він задумливо дивився у вікно, міркуючи про щось своє, ковзаючи байдужим поглядом по дітлахах, що вилізли на ствол гармати, та чоловікові на лавці, який не помічав цього. З такої відстані прапорщик Григорій Жемондінов не міг бачити, як гостро був заточений олівець у чоловіка на лавці, інакше б йому стало соромно за свій власний, обкусаний зубами.

Григорій відірвав погляд від вікна і, подумавши ще, вивів на папері:

8. Дрель ручна.

І відразу ж:

9. Свердла з побідитовими напайками.

А ще трохи подумавши:

10. Шлямбур.

11. Зубило.

12. Молоток.

Після цього Жемондінов надовго замислився, щось рахуючи на окремому папірці і навіть витяг якусь стару затерту книжку, на якій майже стерся гриф «Для спец, користування». Погортавши її хвилин з двадцять, він знову замислився і втупився у вікно. Ті ж самі настирні діти продовжували «мучити» протитанкову гармату, а чоловік — сидіти на лавці, як здалося йому звідси, читаючи книжку.

Прапорщик Григорій Жемондінов не знав і не міг знати, що він і той чоловік внизу перебувають зараз думками в одному й тому ж місці.

XIV

Загальне збіговисько — так Сергій охрестив зустріч з усіма учасниками походу — мало початися за дві години до тренування. Коли він під’їхав до будинку на галявині, уся компанія була вже у зборі і товклася перед відчиненими ворітьми гаража. Він вийшов з машини і прямував до них, відчувши певну ніяковість: усі мовчки дивилися на нього. Сергій привітався, і Гайдукевич відразу повів усіх у гараж. Зібрана амуніція стояла на тих самих місцях, що й тиждень тому, коли вони заходили сюди з Юлією.

— Ну, ось, — сказав Гайдукевич. — Усі присутні. Ми вирішили зустріти нове тисячоліття у такий оригінальний спосіб. Що поробиш — мусимо йти до світового рівня. Люди он на повітряних кулях ювілеї справляють, у підводних човнах одружуються! Гадаю, тут практично всі знайомі. Це — Сергій, наш, так би мовити, гід, провідник, досвідчений спелеолог. А це — Ринат і Олег, мої співробітники, це Григорій. Мою чарівну дружину всі знають.

Єдиний, кого Сергій бачив тут уперше, був невисокий на зріст, середнього віку чоловік з вусами, стриженими знизу під «щітку», худорлявий і якийсь не такий, як усі, хотілося сказати — непереконливий. Щось було в ньому таке, що не в’язалося з усією компанією. Він скромно стояв у кутку і стріляв очима на всіх по черзі. Якось жалюгідно він виглядав. Сергій охрестив його позаочі Чмуриком.

— Так от, — вів далі бос. — Гадаю, зараз Сергій докладно розповість нам про особливості майбутнього походу. Давай, Сергію…

Сергій почав з будови печер, їх підземної топографії, потім розповів про особливості перебування там, основні прийоми пересування та подолання перешкод. Докладно зупинився на техніці безпеки. На прикладі одного з комплектів, які вони склали з Юлією тиждень тому, пояснив присутнім, яким має бути одяг та взуття, навчив зручно носити на собі та користуватися освітленням. Не забув згадати і про те, що печери — це заповідне місце, тому просив не залишити ніяких слідів новорічних розваг. Увесь цей інструктаж зайняв близько півгодини.

Слухали його з інтересом: найбільшим — отой Чмурик, потім — Юлія та Гайдукевич, які вже дещо знали з його попередніх розповідей, потім — Олег. Найменший інтерес виявляв Ринат. Схоже, йому було все байдуже.

Коли Сергій закінчив, Гайдукевич знову оглянув присутніх.

— Кому що незрозуміло, запитуйте зараз, — припросив він.

Поки всі розмірковували, сам же господар і поцікавився, скільки поклажі вдасться пронести з собою. Сергій пояснив, що в печерах трапляються вузькі проходи, і такі рюкзаки, як стоять у гаражі, протягнути при всьому бажанні не вдасться. Тому те, що вони хочуть взяти, варто розіпхати по менших, та й тих бажано мати якомога менше. Будь-яка поклажа різко сповільнить просування групи, враховуючи, що всі у ній новачки.

Далі несподівано озвався Чмурик. Він трохи пом’явся і запитав:

— А… яка порода утворює стіни цих… ну, печер?

Сергій здивовано відповів. Здавалося, відповідь задовольнила Чмурика. Ще кількома організаційними моментами поцікавився Гайдукевич і настала пауза: здавалося, всім усе зрозуміло.

— А можна взяти з собою Акбара? — запитання Юлії прозвучало у цілковитій тиші й привернуло до себе загальну увагу.

Сергій мало не закашлявся:

— Що? Пса? Ти що, це неможливо!

— Чому? — не зрозуміла вона.

— Як чому? Уяви собі — пролазити у вузькі проходи, там такі діри є, що мусиш лізти, наче хробак! А трапляються такі місця, що внизу безодня. Пес боятиметься, та й просто фізично не зможе пройти!

— Ну добре, — сказала Юлія, — не можна Акбара, то хоч Кнопика?

Кнопиком називався той дрібний пащекуватий тер’єр.

— Візьму його у рюкзак — і все, — продовжувала насідати Юлія.

— Я категорично проти всяких псів взагалі, — Сергій знову відчув, що втрачає терпець. Правду казав Валерій про дилетантів на кшталт Гайдукевича і його команди. — Я тоді просто не піду. Коли ви там опинитеся, то самі зрозумієте, наскільки позбавлена глузду ідея взяти з собою будь-якого пса, навіть дрібного.

Гайдукевич подивився на Юлію і сказав:

— Ну, гаразд уже… Обійдешся без своїх улюбленців, якщо такі справи.

Юлія тільки скривила