Читати книгу - "Яр"

143
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 291
Перейти на сторінку:
на своїх чорних крилах ніч, дедалі щільніше запинаючи й дерева, і чагарі глоду, і вогкі рови, підносячись вище й вище, під самі кручі. Цієї прірви між лісом і пагорбами широкого степу мешканці містечка боялись навіть удень. Яр майже зусібіч оповивав його чіпкими холодними ручиськами розгалужень, і містечко не витримувало нерівного двобою, неухильно задкуючи в бік степу. Ця боротьба тривала, певно, не одне сторіччя, бо на дні яру знаходили рештки людських осель усіх часів. Яр домінував своєю похмурою владою над цілою округою, він був неподільним володарем усього довкола. Кажуть, у давнину його зображували у вигляді семиголового змія й приносили йому навіть жертву, аби зглянувся на людей, на їхні ниви й хати, на худобу й птицю. З яром були пов'язані найжахливіші сторінки історії містечка. З нього, мов із пекла, виринали грабіжні орди печенігів, половців, а пізніше й кримчаків, у громадянську війну дикі нетрища давали притулок бандам, які звідси робили наскоки й на містечко, і на прилеглі села та хутори. Десь тут-таки було повішено під час колективізації й трьох активістів-комнезамівців, повішено по-звірячому, за ноги, ще живих, а в голодний тридцять третій рік якомусь дядькові за торбину квасолі відірвано в бійці те, без чого він, ледве дорачкувавши додому, ледве виживши, назавжди втратив здібності чоловіка.

Яр був усе. Навіть містечко на його честь назвало себе Яром.

Максим дивився на призахідне жовте сонце, на білі хати, що починалися відразу по той бік урвищ, і вагався: іти яром навпростець, а чи обминути його кружною дорогою? І зараз чи згодом, дочекавшись темряви? Яром було близько — ось містечко, зовсім поряд, а морочні мацаки спрута тяглись аж ген до Плескатої могили. Якщо йти тудою, доведеться дати гаку кілометрів чотири. У шлункові досі пекло, а зараз почало просто палити, щоки теж горіли, певно, починалась пропасниця, ноги були мов не свої, у вухах же дзенькали об ковадло молотки, лунко й болісно. Максим поволі підвівся й, спираючись на ціпок, пішов до прірви.


Як я його подолав — і сам до пуття не міг потім пригадати.

Пам'ятаю тільки, що вже на тому боці чи заснув, а чи втратив свідомість, а коли прокинувся, із жахом усвідомив, що лежу на самісінькому обриві: необережний рух — і, як казали в нашому Ярі, — згадуйте Вустю, що Горішні зовицею доводилась... А потім ще був отой кілометр, довгий, безкінечний, жахливий кілометр до батькової хати.

Я ніколи не думав, що людські поняття й уявлення можуть бути такими до безглуздя відносними. Мене вже не обходило, як зустрінуть у містечку такого опівнічного прибульця й хто зустріне, бо й найлютіший ворог у цю мить не міг би схвилювати мене.

Я додибав до хвіртки й знесилено повис на старих дошках. Із того боку хтось ворухнувся, я встиг лише подумати: «Я Так і знав...» — і якось по-дивному втратив свідомість. Але то була мати. Пошепки голосячи й відхекуючись, вона тягом потягла мене до порога. Я чув усе, але не міг подолати в собі важкої, мов чавун, сонности. «Ой Боже, ой синку, а я вже ж по тобі й панахидку справила...» Хотілося їй сказати щось бодай незначне, та вуста не розтулялись, а голос материн долинав здалека, мов аж із-поза хати, хоч я знав, що вона тут, біля мене, бо раз по раз чув на собі дотик мокрого рушника.

Так я пролежав до самого обіду наступного дня. Дивним було те, що я по-справжньому й не засинав. Крізь примружені повіки бачив матір, яка то сідала біля мого ліжка, то схоплювалася й бігла надвір і знову поверталась. Я все те бачив і чув, але бачив разом із тим і себе на ліжку — немов якось і збоку, чужими очима. Відчував, що мені в хаті чогось бракує — й ніяк не міг уторопати, чого саме.

Хотілося спитати про це в матері — та як і про що, власне, питати? Часом починало здаватися, що я ось-ось пригадаю все, але думка застрягала десь поблизу, в узголів'ї чи під подушкою, і годі було вхопити її.

Потім усе в кімнаті раптом утрачало барви, робилося чорно-білим і навіть ніби сірим. Згадувалося, що так буває уві сні, людина може чудово вловлювати голоси й тони музики, далебі, і пахощі, але кольору відчути не може. Я силувався перевірити, чи сплю-таки, спробував раз і вдруге вщипнути себе за вухо, але рука не підкорялась.

А по обіді раптом остаточно й по-справжньому прокинувся. І тільки тепер збагнув, чого мені весь час бракувало.

— Мамо... а де ж... усі... тато, Марія... Петро... Павло?.. Вони... живі?

Голос був млявий і кумедно вривався, немов би мені бракло повітря вимовити все разом.

— А Боже ж ти мій, Максимочку, та я ж тобі вже казала, мабуть, не чув? Марія писала, шо на окопах, батька заслали під Соловки зразу ж після тебе, у город Сєвєродвінськ, а Петро з Павлом... І не пишуть, і не чуть... Наталці Охрименковій похоронна прийшла, і Шевчучисі прийшла... На Колька, що з тобою в десятому вчився. А наші... Думала, і ти...

Отже, я таки спав або марив, а мені здавалося, що все чую і все бачу.

Мати краєм хустки витерла очі, а я лежав, і слухав, і боявся поворухнутись. Виявляється, її теж допитували за мене, поки я сидів у Кремінську: приходив один, ще раз — двоє, а втретє викликали до себе, майже місяць тому.

Я з подиву аж очі розплющив. Місяць? А тепер хіба вже не тягають? Невже й досі не розшукували втікачів з обласної Кремінської тюрми? І тут здивувався вдруге. Мати сказала:

— Нема вже кому розшукувать... Усе начальство поскладалося й поїхало ще позавчора. В Ярі порожньо, сьогодні зранку люди вже й магазини порозграбляли, і склади, які були.

Я дивився й нічогісінько не міг уторопати. Куди поїхало начальство? Як це порозграбляли?

— Увечері німці прийдуть, казав Луценко, ми, каже...

1 ... 18 19 20 ... 291
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яр"