Читати книгу - "Етюд із метеликом"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 48
Перейти на сторінку:
Хотіла сказати про це, але не посміла. Ще подумала, що мала б подякувати йому — за те, що саме він спонукав її стати тим, ким вона тепер є. Але знову промовчала — хто­зна, як сприйме її слова цей чоловік, який, вочевидь, і не згадував про неї всі ці роки, а тепер от випадково впав посеред спекотного дня, як сніг на голову. Просто наштовхнувся на березі річки, просто сказав кілька слів, просто розбурхав спогади — і ось-ось знову зникне.

Неподалік від річки, на бетонній стометрівці, що веде від річкового пірсу до крайньої дороги міста, зупинилася вишнева іномарка з тонованими вікнами. Молодий чоловік спортивної статури в сірих бри­джах і синій футболці махнув рукою до Віктора, і той покірно повів до нього свого сина. Міцно обійняв малого, поцілував у світле тім’ячко, тоді посадив у кабіну й дивився вслід іномарці, аж поки вона не заховалася за деревами. Зараз і він сам зникне за старими кленами, розчиниться в спекотному просторі, як фантом.

Боже, як боляче! Як боляче… Замлоїло в ямці під грудьми, жовті кола попливли перед очима. Ні-ні, Віктор тут ні до чого. Сама винна — від самого ранку не мала й ріски в роті. У торбині лежать кілька канапок і коржики, але вона так захопилася етюдом, що забула про них. Це не вперше — зазвичай вона так і приносить додому свій «арт-ланч», бо не любить переривати малювання перекусами.

Хай собі йде. Хай… Не треба дивитися в той бік. Не дивитися! Не дивитися!

На мольберт знову впала тінь. Запахло нагрітим на сонці волоссям і терпкими чоловічими парфумами.

— Пані, чи не склали б ви компанію самотньому шанувальникові ваших шедеврів?

Хутко витерла сльозину й підхопила його грайливу інтонацію.

— Пан справді знайомий із моїми — як він сам щойно зволив сказати — шедеврами?

— Знайомий? Та ми з ними — найближча рідня, навіть живемо в одній «шпаківні». Може, і пані художниця приєдналася б до нас? Почаювали б, погомоніли.

— Це ж треба! Ви навіть живете з моїми картинами?! Ну, знаєте, пане, це вже занадто… Он там, поміж вербами, в’ється стежечка для брехунів. Чи не пішли б ви нею… куди-небудь?

Ну навіщо, навіщо вона це сказала? Так неприязно, так роздратовано й різко. Хто її за язик смикнув? Як незручно! Як соромно! Треба якось вибачитися…

Але він уже пішов. Щоправда, не вздовж річки, а до бетонної стометрівки, якою щойно повезли до міста його сина. Ішов стрімко, ледь зігнувшись і притиснувши праву руку до грудей, ніби переборював зустрічний вітер чи затискав у серці біль. Дора хутко зібрала речі й побігла до зупинки. Різномастий гурт, розімлілий на сонці, очікував тролейбуса. Віктора не було.

А може, його взагалі не було? Може, він знову тільки наснився? Вона заснула посеред спекотного дня, з розплющеними очима, і водила пензликом, як сомнабула. А чому б і ні? Поети складають вірші у сні, науковці роблять відкриття. От і вона… Іноді під час написання картини реальний і віртуальний світи зіштовхуються в її свідомості так, що їх важко буває розділити. Вона сама потім не може пояснити, звідки серед цілком конкретних речей на полотні з’являються вигадливі, ніколи не бачені. Критики називають цей дивний мікс «доповненою реальністю», що нібито є «родзинкою» її творчості. Але Віктор… Ні, Віктор аж ніяк не може бути «доповненою реальністю»: його ж немає на цьому етюді з блакитним метеликом. Зате в застиглому повітрі так виразно відчувається терпкий запах його парфумів. Тільки запах…


* * *

Дора зібралася на своє улюблене місце біля річки аж останньої неділі серпня. Від води вже тягнуло осінньою свіжістю. Над головою враз стали збиратися хмари. Хтось накинув їй на плечі курточку.

— Літо закінчилося. Ти не бережеш себе, Доро.

— Літо закінчилося, — повторила автоматично.

Він прийшов цього разу без хлопчика. Сказав, що малий із мамою та вітчимом іще відпочивають у Єгипті. І знову запросив її до себе — хоча б на хвилину, на мить. Це дуже-дуже важливо. Дора погодилася. Усе одно ось-ось мало задощити.

Дорогою попередив: хай не дивується — він і тепер, через багато років, мешкає в однокімнатній квартирі, не набагато більшій від тієї, яку колись винаймав. По поверненні з-за кордону збудував дім. Але, як виявилося, на піску. Потім зрозумів, що дім не головне для людини. Після розлучення залишив будинок дружині та синові. Забрав тільки свої особисті речі й картини.

— Цікаво, чиї картини? — запитала Дора.

— Побачиш, — загадково усміхнувся.

Він підняв жалюзі, небо хлюпнуло через вікно трохи сонця й освітило на протилежній стіні три акварелі.

— Мої роботи?! — вигукнула Дора. — То це ти їх купив тоді за такі шалені гроші? Навіщо?..

— Тому що дуже кохав тебе…

— Вони тобі хоч подобалися?

— Я хотів змінити твоє життя на краще. Але… не зумів. Такий уже я — класичний невмійко.

— Не говори так!

Дора відвернулася до вікна. На старезній липі присіли двоє сірих припутнів — притулилися одне до одного крильми. Мабуть, уже зібралися відлітати. Перед її мансардою також літує така голубина пара. Щасливі птахи — усе в них просто, усе вони роблять за законами й покликом природи: любляться, паруються, будують гніздо, ростять пташенят, долають відстані. Чи хтось іще десь під цим небом страждає так, як людина?

Мама померла тієї ж осені, у вересні, невдовзі після повернення із санаторію. До останньої хвилини не відпускала від себе Дору, трималася за її руку, ніби сподівалася, що ще втримається на цьому світі. А відійшла в засвіт і наче двері за собою зачинила — навіть не снилася. Зате мало не щоночі в Дорині сни являлися то Віктор, то ненароджена дитина, то обоє разом. Іноді вони гралися й весело махали руками — кликали до себе, іноді сердито відверталися та йшли геть від неї. Дора щосили бігла слідом, але ні в першому, ні в другому разі не могла їх наздогнати — задихалася й падала. Прокидалася, ішла до кухні, глушила біль і каяття антидепресантами. Якщо й справді існує пекло для грішників, то це ось такі безсонні ночі. Уранці млява, з темними колами під очима, заварювала чай і змушувала себе випити. Не знала, за що вхопитися, щоб не потонути в депресії й не накласти на себе руки.

Треба ж було, щоб ця знервована та трохи дивакувата підстаркувата клієнтка натрапила в агентстві саме на Дору. Цілу годину вона скаржилася на брата і його жінку, які нібито ніколи й не навідувалися до хворого батька, а тепер живуть із нею через стіну й ходять через одні ворота. Виявилося, що таточко, якого вона сама-однісінька до смерті доглянула, якому віченьки затулила й рученьки склала, не залишив заповіту. Брат звернувся до суду, а той постановив розділити хату

1 ... 18 19 20 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етюд із метеликом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Етюд із метеликом"