Читати книгу - "Марія Стюарт"

тямить слушної миті показати їм кулак; загалом це холодний, позбавлений нервів рахівник, якого не засліплює подоба влади і задовольняє лише сама влада.

Такий незвичайний чоловік — незмірний здобуток для Марії Стюарт, поки стоїть на її боці. І незмірна небезпека, тільки-но він виступить проти неї. Як брат, поєднаний однією кров’ю, Морей і з суто егоїстичних міркувань має всі інтереси підтримувати сестру на чолі влади, бо який-небудь Гамільтон або Ґордон на її місці не давав би йому таку необмежену владу і свободу врядування, тому він охоче дає сест­рі змогу представляти владу, без заздрощів приглядається, як із різних урочистих нагод несуть попереду її скіпетр та корону, — але тільки тому, що знає: реальна влада перебуває в його руках. Але тієї миті, коли Марія Стюарт сама намагається правити й обмежувати його повноваження, тверда, мов залізо, гордість Стюартів стикається з гордістю Стюартів. Ніяка ворожнеча не така страхітлива, як та, коли змагаються між собою, корячись одним імпульсам і з однаковою силою, схоже зі схожим.

Та й Мейтленд Лесінґтон, друга за важливістю постать двору Марії Стюарт, її державний секретар, теж протестант. Але спершу й він стоїть на її боці. Мейтленд, цей витончений розум, гнучкий, освічений дух, the flower of wits, квіт розуму, як називала його Єлизавета, не любить, на відміну від Морея, гордо й суто по-панському владу. Як дипломата його тішить тільки плутана й бентежна гра політиканства та інтриг, ми­стецтво комбінацій; для нього не мають значення тверді принципи, релігія і батьківщина, королева та держава, — важить тільки витончене мистецтво всюди запускати свої руки до гри і зв’язувати або розривати ниточки, як йому заманеться. Він ані по-справжньому вірний, ані по-справжньому невірний Марії Стюарт, хоч особисто дуже прихильний до неї, а Мері Флемінґ, одна з чотирьох Мері, стала його дружиною. Він служитиме Марії Стюарт, поки вона матиме успіх, і покине її в мить небезпеки; глянувши на нього, цей барвистий флюгер, вона може дізнатися, сприятливий вітер чи ні. Бо, як справжній політик, Мейтленд служитиме не їй, не королеві, не подрузі, а тільки її щастю.

Отже, і там, і там, і в місті, і у своєму замку — поганий провісник! — Марія Стюарт, приїхавши, не знаходить жодного надійного друга. Але все-таки і з Мореєм, і з Мейтлендом можна правити й домовлятися, натомість від першої миті вона непримиренно і нещадно, як невблаганна, налаштована на вбивство суперниця ставиться до наймогутнішого народного проводиря: Джона Нокса, единбурзького народного проповідника, організатора й господаря шотландської kirk, май­стра релігійної демагогії. З ним вона провадить боротьбу, яка визначить бути чи не бути, боротьбу на життя і смерть.

Адже кальвінізм Джона Нокса — аж ніяк не суто реформаторське оновлення церкви, це тільки закостеніла система Божої держави, а отже, в певному розумінні, найвища форма протестантизму. Нокс виступає владно як справжній володар і фанатично вимагає від самої королеви рабського підпорядкування своїм теократичним наказам. З англіканською церквою, з лютеранською церквою, з якоюсь лагіднішою фор­мою Реформації Марія Стюарт відповідно до своєї м’якої й податливої натури, можливо, порозумілась би. Натомість диктаторська самовладність кальвінізму наперед відкидає будь-яку можливість порозуміння для справжнього володаря, і навіть Єлизавета, використовуючи Нокса в своїх політичних цілях, щоб дошкулити суперниці, сама відчуває до нього огиду з огляду на його нестерпні претензії. Тож як цей похмурий фанатизм мав дратувати наскрізь людську і по-гуманістичному настроєну Марію Стюарт! Для її натури, що радіє життю, полюбляє насолоди, схильна до музики, ніщо не може бути незбагненнішим, ніж твереза суворість, ворожість до життя та іконоборча ненависть до мистецтва, не­нависть до радості, властиві женевському вченню, ніщо не може бути нестерпнішим за зарозумілу впертість, яка забороняє сміх і засуджує красу як злочин, прагне зруйнувати все, що дороге їй, радісні форми звичаїв, музику, поезію і танок і, крім того, надає цьому вже й так похмурому світові ще більшої похмурості.

Цей твердий, як камінь, старозаповітний характер став притаманним в Единбурґу й kirk, церкві, Джона Нокса, цього найфанатичнішого, найнещаднішого, найтвердолобішого з-поміж усіх засновників церков, що своєю невблаганністю й нетерпимістю перевершив навіть свого вчителя Кальвіна. Попервах дрібний католицький священик невисокого рангу, він кинувся в Реформацію з усією несамовитістю і люттю своєї свавільної душі й був учнем Джорджа Вішарта, якого мати Марії Стюарт звеліла як єретика спалити живцем. Цей вогонь, у якому загинув наставник Нокса, горить далі в його душі. Французькі допоміжні війська схопили його як одного з проводирів повстання проти регентші й прикували у Франції до галер. Там він довго сидів у кайданах, але його воля невдовзі стала не менш залізною, ніж кайдани. Звільнений, він утік до Кальвіна, навчився там красномовства і нещадної пуритан­ської ненависті до всього ясного і еллінського, а тільки-но по­вернувшись до Шотландії, за кілька років завдяки генію свого насильства змусив і лордів, і народ схилитися до Реформації.

Джон Нокс — мабуть, найдовершеніший тип релігійного фанатика, якого знала історія, він суворіший за Лютера, що інколи перебував під впливом веселощів, притаманних його душі, жорсткіший за Савонаролу, бо ж позбавлений блиску і містичного осяяння мови. Абсолютно щирий у своїй прямолінійності, він унаслідок страхітливої зашореності мислення став обмеженим і суворим духом, для якого правдивою є лише своя правда, чеснотливою — лише власна чеснота, християнським — лише власне християнство. Той, хто не дотримується таких думок, як він, — уже злочинець, той, хто бодай на одну літеру відхилиться від його вимог, — уже слуга сатани. Ноксу властива підозрілість людини, одержимої собою, пристрасть обмеженого і схильного до екстазу розуму, огидна гордість людини, впевненої в своїй непогрішності: в його суворості надимається водночас небезпечна радість із приводу власної твердості, в його нетерпінні — похмура насолода своєю непомильністю. Цей шотландський Єгова з хвилястою бородою стоїть щонеділі на амвоні собору Св. Егідія і гримить ненавистю і прокльонами проти всіх, хто не слухає його проповідь; цей kill joy, убивця радості, люто метає лайки на адресу «сатанинського покоління» безжурних і безтурботних, які не служать Господу в точній відповідності з його приписами і його особистими поглядами. Адже старий фанатик не знає ніякої іншої радості, крім тріумфу непо­ступ­ливості, ніякої іншої справедливості, крім перемоги своєї справи. Він наївно радіє, тільки-но усунуть або принизять якогось католика чи іншого супротивника, а коли завдяки рукам убивці котрогось ворога kirk прибирають із дороги, то, зрозуміла річ,