Читати книгу - "Блукаюча у часі"

своєму ліжечку накрившись ковдрою і сподіваєшся на те, що вона тебе захистить. Чому? Тому, що саме це маленьке місце, нагадує нам лоно матері, де нам було найтепліше, найбезпечніше. Але, хоча ти й малий, все одно розумієш, страх треба бороти. Ти встаєш в найтемніший куток кімнати і рахуєш до десяти, чи зможеш ти стояти, або ж боягузливо заховаєшся під ковдрою знов. Ось, до десяти пораховано, впевнений в собі лягаєш спати та вкриваєшся з головою. Так, про всякий випадок…

З Павлом ми зустрілися близько десятої. День видався прохолодним та сумним. Небо затягло хмарами кольору диму. Навіть світло дня стало тьмяно-жовтим. Павло повів мене вузькими стежками, прихованими подвір’ями до Північної частини острова. За двадцять хвилин ми вже стояли біля спорохнілої хвіртки. За нею починався нерівний та крутий спуск до болота. Стежка пробивалася крізь зарості, сухі гілки та тонкі дерева.

— Ти ж знаєш, що ми знаходимося на висоті двохсот метрів над рівнем моря?

— То й що? — Павло відірвав хистку хвіртку.

— Ми до вечора будемо йти.

— То й хай. Нам конче потрібно дістати той телефон.

— Навіщо це нам? — Я зупинила Павла, — що це нам дасть?

— Це доказ того, що вони обоє і справді були тут. І Моніка його сюди привела недарма. Вона щось з ним зробила!

— Павло….

— Ні, послухай. Зранку я телефонував в лікарню, медсестра сказала, що Марк стоїть в кутку кімнати й з кимось розмовляє. Тобто губами ворушить і нічого не вимовляє вголос. Коли вона підійшла до нього, він мав скляні очі, справжнє скло, як вона сказала. Ось дивись, вона записала і відіслала мені. — Павло дістав телефон, руки тремтіли від хвилювання та втоми. На відео і справді спиною до нас стояв Марк. Його важко було впізнати. Плечі й голова опущені, худорляві ріки безвільно бовтаються на впалих боках. Вся його статура виглядала як одяг великого розміру на вішаку. В ньому важко було пізнати того накачаного смуглястого красеня, яким він був всього декілька днів назад.

— Пане що ви робите? — Лагідний жіночий голос звернувся до Марка. Рука розвернула його до камери. Очі — скло дивилися на мене. Пожовкле обличчя, глибокі зморшки навколо губ, які безперервно рухалися і щось шепотіли: «Кадук, кадук, кадук». Він каже «кадук», сказав голос. Це болотний біс.

— Кадук? — Але Павло стурбовано дивився на мене.

— Я не знаю, що це все значить. Але ми повинні йому допомогти.

— Стривай, ця медсестра, вона ще щось казала?

— Так, що це третій парубок з такими симптомами за три роки її роботи.

Ми важко спускалися, бо стежка мала нерівності й ноги постійно сковзали. Павло рясно пітнів, через свою надмірну вагу він швидко стомився. Краплини поту котилися по широкому чолу. Хлопець важко дихав, світшот змокнув під пахвами та спині. Мені стало чомусь його шкода. — І забирала їх Моніка. Через деякий час хлопці зникали з острова.

— Як зникали? Виїжджали?

— Вона не сказала.

— А чому вона взагалі з тобою обговорювала такі речі? — Павло знизив плечима і нічого не відповів.

Мені здалося, що ми спускалися майже вічність. Вологе повітря наповнювало легені важкістю. Чим нижче ми спускалися, тим густіше ставав туман, який зверху здавався молочною річкою. Ми допомагали один одному йти, чіплялися за кущі та вистромлені гілки похилих дерев. Я вже подумала, що ми будемо йти вічність, як раптом відчула зміну. Стало тихо. Потім почулося крякання жаб. Повіяло мулом та вуглекислим газом. Ми якимось дивом опинилися на болоті. Вся місцина була вкрита мохом та тванню. Здавалося, що ця територія не має ані кінця, ані краю.

— Як ми тут опинилися так швидко? — Але Павло вказував на щось рукою. З тим «щось» нас відділяв дерев’яний міст через місце, схоже на сагу. В ньому, прямо з води, проростали дерева. Їхні тонкі стовбури нагадували палки, що незграбно повтикали у прогній. Стояча затхла вода не відбивала навіть неба. Чекай, тут і неба не було видно, тільки білий туман — безнадії. Навкруги змарніли фарби. Щось бродило на протилежному боці. Воно було дівчиною. Вона повільно і, вочевидь, безцільно вешталася то в один, то в другий бік. Складалося враження, що вона хоче і не може перетнути міст. Дівчина мала вигляд божевільної: безладне скуйовджене волосся навколо дуже маленької голови; одягнена у білу довгу, не за розміром, спідню білизну з широкими рукавами. Раптом дівчина зупинилась та повернулася в наш бік. Лице її було жахливим. Щелепа розтрощена. Чорні вирячені очі. На її спотвореному обличчі застиг вираз смерті. Ми з Павлом припали до землі. Хащі повинні нас сховати. Та що там, ми просто заклякли від жаху. Стежка, по якій ми сюди прийшли, звісно щезла. А як же по-іншому?!!!! Навкруги все одне і теж саме. Куди бігти, що робити?! Павло визирнув.

— О Бог мій, о Бог мій!!!! — Лепетав він. Їх там вже троє.

— Що?! Що вони роблять?

— Вештаються наче ті зомбі коло містка, але його не переходять.

— Нам потрібно вшиватися.

— Ттттак…

— Хто вони такі?

— Здається мерці. — Ми поповзли в протилежний бік. Нам здавалося, що саме звідти ми й прийшли. Але скільки б ми не повзли, стежка все не з’являлася. Я була вже вся замурзана та мокра. Проклинала Павла і це місце. Це було не просто болото, такі називають масгек. Взимку земля тут промерзає аж до поверхні та залишається довгий час мерзлою, а влітку стає трясовиною. Тому дуже скоро ми замерзли і я боялася, що нас поглине ця гнила трясовина. Аж раптом ми почули приємний, майже нереальний для цього місця, жіночий спів. Ми підповзали ближче, майже впритул до звуку, але не вилазили з кущів. Те, що я побачила, назавжди змінило моє життя. Посеред пучини гнилля мандрував чарус — місце вкрите квітами, зеленою травою. На ньому, наче русалка, сиділа фрау Грільда. Її довге, кришталеве волосся було розпущене. Співаючи райським голосом його розчісувала Моніка. Фрау Грільда виглядала прекрасним, майже дивовижним створінням. Вона мала зовсім молодий вигляд, молочну шкіру