Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

— Що з тобою? — запитав Борис і уважно глянув на нього.

— Це було дивне завдання, — обережно почав Леонід. — Усунути когось у такий спосіб ... З кожним днем я починав дедалі більше боятися і думав, що заспокоюся, як тільки все буде позаду...

— А тепер? — запитав Борис.

— Стоїть ще поперек горла, — відповів Леонід.

Борис кивнув.

— Розумію, — відповів він і ще раз налив повні чарки. — Проте ти не маєш рації. Остання війна коштувала нашій країні мільйонів жертв. Справжньої кількості ми ніколи не взнаємо, але у всякому випадку це було більше людей, ніж ти і я побачимо у нашому житті. Ніхто не здатний уявити собі, скільки це є. Це було море крові і океан сліз. Ми повинні за всяку ціну зробити все, щоб цей жах не повторився. Тому наші збройні сили повинні залишатися тут і бути настільки сильними, щоб могли розгромити будь-якого агресора, тому ми оточили себе захисним поясом дружніх держав, тому нам негайно потрібна була ядерна зброя, щоб Америка, яка її вже мала, не могла нам нею загрожувати. Проте і це не все, бо наступна війна буде жахливішою за всі попередні, і навіть якщо ми і знищимо всіх наших ворогів, вона стане і нашим кінцем. Тому ми є для того, щоб до цього ніколи не дійшло. Ми мусимо знешкодити наших ворогів, перш ніж вони встигнуть щось зробити. Це справа, яка виконується потаємно і яка ніколи не здобуде заслуженої слави і визнання, але вона є найважливішим, що мужчина може зробити для своєї країни і для всього людства.

— Я це знаю, — відказав Леонід, — і я ніколи не вагався, часто я це робив охоче, зі спортивного інтересу. Слідкував за людьми, які мають звичку спекуватися своїх переслідувачів, фотографував людей, припалюючи сигарету від запальнички, проходив контрольно-пропускні пункти з обтяжуючими матеріалами, не будучи при цьому викритим, зав'язував контакти з особами, які охоронялися агентами противника, не будучи при цьому зауважений — все це забавно, воно дає задоволення, бо це майстерність. Але розминутися з чоловіком на сходах так, що той бездиханно падає, це звичайнісіньке вбивство із-за рогу. Борисе, це вже не забавно, це гидотно.

— Знаю, — сказав Борис і знову наповнив чарки. — Жодна нормальна людина не робить таке охоче і не вважає це забавним. Але це треба було зробити, Леоніде, це було просто необхідно.

— Чи ж справді? — запитав Леонід. Що його раптом надихало? Він ще пошкодує, що розв'язав язик. Це може стати ризикованим, дуже небезпечним, він знав це, проте промовчати не міг. Це треба було сказати, а Борис був єдиним, перед ким він міг виговоритися.

— Чи це насправді було так? Я собі зараз ставлю ось це запитання. Чи був професор, якого багато емігрантів вважали якраз надто поміркованим, справді таким небезпечним, що його треба було прибрати у такий спосіб?

— Спочатку випий, — перебив його Борис, який знову тримав пляшку напоготові.

— Хіба тебе не вчили, що наказ не підлягає обговоренню, його треба виконувати? Навіть якщо ми не вбачаємо жодного сенсу у дорученому завданні, то можемо бути переконані, що такий сенс є, бо це завдання входить у велику гру, до якої маємо відношення і ми, ставкою якої є війна і мир, бути чи не бути мільйонам...

— Я знаю це, — перебив його Леонід і підсунув чарку. — Але...

— Ти знаєш це, — підтвердив Борис. — Ти знаєш також, що є сотні тисяч емігрантів, які вороже настроєні проти Радянського Союзу і які проти нього у змові. І все ж таки нам не наказують їх ліквідувати. По-перше, це просто неможливо. Щоб когось прибрати з дороги, потрібна серйозна підготовка, великі зусилля і ризик. І не лише для тих, хто це завдання має виконати. Невдача чи викриття поставили б наш уряд у незручне становище і спричинили б різноманітні ускладнення. Вже одного цього досить, щоб зрозуміти, що до цього не вдаватимуться необдумано, а лише у крайньому разі. Найвищі інстанції доручають такі завдання, лише керуючися серйозними міркуваннями. Лише коли є поважні причини, а досягнення мети без застосування сили виключене.

Леонід випив чарку, котра ж то вже була за рахунком? Він уже пошкодував, що так повівся, що розпочав цю розмову. Одні і ті ж аргументи, він давно їх знав. Однак він хотів їх почути знову, наче вони могли йому допомогти.

Задзвонив телефон, Борис узяв слухавку.

— Слухаю, — проказав він і став слухати. — Я ж казав тобі, щоб мене не турбували!

Він запалив нову сигарету і дав Леонідові жестом зрозуміти, щоб той пригощався.

— Ні, — продовжив він нетерпеливо. — Мене для нього немає. Так?...Так що з цього? Це його справа...Мене це не цікавить. Скажи йому, що я хочу бачити результати... Даю йому ще тиждень, не більше...

Борис мав огидну звичку гавкати на людей, говорити до них у холодній, твердій паскудній манері. Леонід глянув на його важку монгольську голову, голову татарина. Він нагадував Леонідові баскака, монгольського представника хана, перед яким усі схиляли голову і якого боялися, знаючи, що він володар життя і смерті. Але для Леоніда він знайшов час, наливав йому горілки і розмовляв з ним, як зі старим другом. І щось у цьому було таке, що його тішило, запевняло, що він привілейований, що його вирізняють з-поміж решти. Щойно він поклав слухавку і глянув на Леоніда, як той усміхнувся. Це не той чоловік, яким дорожити, проте краще мати його за друга, аніж за ворога. І він був сильний. Він не знав, що таке сумнів. Він знову наповнив чарки.

— Це не ті, яких засилають до нас суходолом або повітрям, — розпочав він. — Це ті, яких обманули і нацькували на нас професори, газетні писаки й екзильні політикани. Починають грати на їхній ностальгії та відчаї, розпалюють їхнє незадоволення, використовують комплекси, і таємним службам наших ворогів залишається лише черпати