Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

до кінця його днів… У цю мить він завважив, що Рей ніжно цілує дівчині руки.

— Будь чемним, або я піду, — пригрозила вона. — Я казала вже, що не хочу гаяти час.

— Добре, будемо ніби чужі, — покірно згодився Рей.

Він указав Відалеві на стілець, а сам примостився на краєчку ліжка, як чемний хлопчик. У такій позі Рей здавався ще огряднішим і більшим.

Відаль неуважно читав написи на стіні: «Адріана і Мар-ін», «Рубен і Селія», «На спомин про серце ентреріанця[18]», «Пілар і Рубен»…

Туна потерпала від сильного нежитю. Вона сякалася, одну за одною витягаючи серветки, й складала використані на вільному стільці.

— Якщо ти боїшся захворіти… — дбайливо натякнув Рей.

— Якби мені шкодило скидати одяг, — запевнила його Туна, — я вже нагуляла б туберкульоз.

Роздягаючись, Туна охайно вішала одяг на спинку стільця. Гола пройшлася кімнатою, несподівано скромно виконала кілька танцювальних па, екстатично скинула руки вгору та покружляла.

Відаль помітив, що шкіра в неї на животі сірувата, а біля пупка чорніє родима пляма. Туна підійшла до Рея, щоб той її поцілував, а потім заговорила.

— Ти теж нічого не робитимеш? — спитала вона, і Відаль із подивом збагнув, що дівчина звертається до нього.

— Ні-ні, дякую, — хапливо заперечив він і в цю мить відчув огиду, мало не злість.

— Мене не соромся, — реготнув Рей. — Туні це заввиграшки.

Так йому, очевидно, хотілося показати свою владу. Обурений Відаль хотів був відповісти щось, коли це дівчина тоскно промовила:

— Якщо ти нічого не робитимеш, то візьми, будь ласка, на згадку.

Туна витягла із сумочки серветку, приклала до губ і награмузляла помадою під відбитком: «Від Неґри».

— Дякую, — мовив Відаль.

— Тебе кличуть Неґрою? — занепокоївся Рей. — Мені ти цього не казала.

Вона одяглася, попросила заплатити їй і пустилася з Реєм у запеклий торг. Відаль пригадав, що Рей завжди називав розрахунок «моментом істини». Прощаючись, Туна і Рей уже не сварились, а ніжно, як дядько з небогою, цілувалися в щоки.

— Непогана дівуля, — озвався Рей, коли чоловіки лишилися самі. — У мене й інших таких достолиха, на телефоні постійно. Сказати, як я її знайшов? У рубриці «Хатня прислуга» в одному оголошенні так вихваляли її гарну вроду, що я не міг не звернути уваги. Вони хороші дівчата, тільки лигаються з кодлом молодиків. Вірити їм не можна.

Друзі попрощалися з господарем і вийшли на вулицю. Хтозна-чому Відалеві жаль було Рея. Він хотів заговорити до нього, щоб той не подумав, буцім товариш сердиться, але на гадку не спадало нічого, і так вони мовчки пройшли чималий шмат дороги.

— Як швидко її руйнують, — завважив Відаль, минаючи напіврозвалену будівлю.

— У нас лише руйнувати вміють швидко, — підтвердив Рей.

Відаль оглянув руїни. Від будинку лишилась одна кімната без даху — колись, очевидно, то була спальня, — обклеєна шпалерами з темним квадратом там, де, певне, висіла чиясь фотографія, та нутрощі ванної. Перед пекарнею, згадавши, як утік від Рея вчора (так, наче звичка постає з самого лише прецеденту), Відаль, не вагаючись, мовив:

— На мене чекають. Бувай, — і хутко подався геть. Озирнувшись, побачив ту саму картину, що й напередодні: м’ясисте обличчя Рея з відкритим ротом.

XI

Відаль хотів негайно повернутися додому, наче тварина, що поспішає до лігва; проте, відчувши неспокій, вирішив, собі на диво, утамувати нерви, перш ніж замкнутись у кімнаті на ніч. Він думав, що за свої літа пережив уже стільки, аж незбагненно, що його дивує ця сцена в готелі. Та все-таки Відаль порівнював її зі снами, в яких начебто й не відчуваєш загрози чи небезпеки, але чомусь не можеш опиратися химерним чарам довколишніх образів. У цю мить хтозна-чому він пригадав своє дитинство й батьківського пса, бідолашного Шпига, що після багатолітньої невсипущої, самовідданої та гідної служби постарів і заходився ганебно й дурно бігати за сусідськими суками. Тоді, хлопчиною, Відаль, мабуть, уперше в житті відчув розчарування. Дружба зі Шпигом розладналася, а Ісідро спізнав два нові стани душі: гризоти сумління й невтішну тугу.

Тепер він захотів поговорити з Джимі. Той, зі своїм гострим розумом, допоможе йому звести все на жарт, збагнути суть цієї абсурдної пастки, яку на нього наставили. Авжеж, непросто буде переповісти цю притичину, не згадуючи Рея — точніше, не збиткуючись із Рея, — та правда й те, що сам Рей обманув його задля якогось свого потаємного наміру. Хай там як, йому не хотілося навмисне зраджувати товариша. Тут Відалеві згадався вислів, що міг би, напевне, оборонити бідолашного Леандро: «Ми судимо гріх, а не грішника». Та чи довго він зможе доводити Джимі його правдивість? Так, не плекаючи ілюзій, дон Ісідро дійшов до вулиці Малабія, де Джимі мешкав після того, як йому заплатили, щоб він перебрався з колишнього свого помешкання на розі